Похорон богів

Страница 64 из 183

Билык Иван

— Рано ще, княгиня не дасть.

А я вирішив піти до старої. А що, думаю, під'їзному ж не звеліла бити мене за меч. Піду й залякаю: мовляв, не відпустиш сестру — уб'ю. Почав я никати попід хоромом, і на терем лізницею, бувало, забігав, та старої ніде не міг зобачити. Як на зло. Ходив уже й попід іншими хоромами, що були по той бік у княжому ж таки дворі, за Туровою божницею князя Ольга. В їдному сидів його син Свенельд, а в другому — княгині Гертруда й Кунегунда, старі-престарі, ще сестри отого злодіяки-головника Ігоря. Сидять, бувало, на теремі свого хорому й цідять мед. По-нашому й слова не тямили сказати, лише по-варязькому "гер" та "дер".

Говірку їхню я вивчив пізніше — побіля гридьби. Декотрі гридні не вміли розмовляти по-нашому, бо жили ж тільки серед своїх, у княжій гридниці. Таких, як ми з Борисом, обільних робітників, огнищанин та тивуни не пускали до гридниці — наше діло було шкребниця та гній. Зате в стайнях гридьба товклась од рана до вечора: той коня веде до коваля, той сідлає чи розсідлує, той ще там що, а конюшому робітникові цілий день клопіт: іди сюди, принеси вуздечку, подай сідло, змасти коневі копита дьогтем... Одне слово — не присядь, бо ще й бичем огріє котрийсь межи плечі. Холоп є холоп. А мені було чи не найгірше: мене знала вся гридьба, бо я син деревлянського жупана Маломира, хоч був чорним рабом.

Але жупанич — жупаничем, а те подай, те таки принеси, з рана до вечора одне й те саме. Й потроху зачав я тямити оте їхнє "гер" та "дер". А ще ж дивився здалеку, як вони борються на мечах, надто ж отой замлілий та захлялий гридень — рудий Зігберн Лідулфост. Я вже зумів одну його мечну хитрість, але мені ще не стачало сили в руці й плечі, то я щоразу бігав до Борисового родича, коли мене відпускав Мироніг.

А як навчився трохи по-варязькому, почав я знов учащати до тих двох старих княгинь — Гертруди та Кунегунди, Ігоревих сестер. Ці сестри страх не любили Ольгу — Ігореву жону, що тепер сиділа на столі мужа. Я її також люто не любив, і це мене штовхало до княгинь Рюриківен. Хтось із холопів у нашій стайні казав, буцім ці старі знають усі Ольжині тайни, але що то є за тайни — того ніхто не відав до пуття. Буцімто це тяглося ще від Ольжиного батька Ольга, що загинув од стріли наших-таки деревлян.

Одного разу, по Ладиному дні, чи що, я стирався попід їхнім теремом, коли чую — хтось як схопить мене за карк! Озираюсь — аж Кунегунда Одноока. І по-варязькому сичить:

— Ольжин послух?!

І тягне мене на терем до своєї сестри. Кажу, не послух я Ольжин, я її холоп. А в самого аж хребці хрущать під пальцями Кунегунди Одноокої. Така, думаю, стара, а рука пазуриста... Вона відчула це й одпустила мене. Каже, ти теж вовчого роду, твій батько брата мого роздер.

Але бачу й чую, що батько мій не такий для неї бридкий, як Ольга та її брати Свенельд і Асмус Ольговичі. Що ж це, думаю, за тайна така?

Щось мені підказувало: коли твого лютого ворога ненавидить ще хтось, то цей "хтось" може бути твоїм другом. 1 заходився я ще вячше стиратися коло старих княгинь.

Але як ти їх допитаєшся? Коли б хоч знався з ними бодай ліпше чи був їхнім робітником, а я Ольжин холоп і літую та зимую в її стайнях.

Тоді почав я дослухатися до двірських балачок, приглядався до інших князів та челяді, до Ольжиних обох братів — Свенельда й Асмуса.

Сівши на Ігоревому столі, Ольга наставила Асмуса кормильцем Святослава — батька твого. Цей Асмус Ольговцч був чоловік вельми тихий. Ніколи я не видів і не чув, щоб він бив чи лаяв твого батька Святослава, хоч бити було за що, бо княжич удався многобуянистим. Асмус же все лагодою та ладком.

Свенельд не любив говорити по-нашому, а його старший брат говорив. І Святослав од нього-таки навчився, хоч і не враз, бо стара теж говорила з онуком здебільша по-варязькому. Вона була старіша за обох братів, але якась мовби "середня": не така лиха, як Свенельд, але й не така плоха, як Асмус. Наймолодший ненавидів усе, що було не варязьке, хоча народився й виріс тут. Про Асмуса ж у Києві казали, нібито він не схвалює братових думок, мовбито казав Свенельдові: "Коли жиємо серед полян, маємо й говорити по-полянськи, не виріжнятися з-поміж них".

Це в нього бувало від тої лагідності.

Сестра їхня Ольга казала так, як і він: "Не мусимо виріжнятися, бо пропадем, як мій муж Ігор".

Але в неї це було не від лагідності чи любові до полян та деревлян. Це в Ольги було від хитрості та лукавства. Вона хотіла зберегти всю завойовану Ольгом землю та великокняжий стіл.

Отака-то була твоя прабаба Ольга. Мудра змія.

В літо 1378-е

від нашестя Дарія,

а по уцарінні Михаїла в Царігороді 15-е,

а по укняжінні Кия в Славутичі-городі 384-е,

а по укняжінні Оскола в Києві 17-е,

а від різдва грецького бога Христа 866-е.

Були пруги[14] многі на полянах і понищили ярину.

В літо 867-е. Помер грецький цар Михаїл, не мавши сина для царського столу, й смута велія на греках була.

В літо 868-е почав царювати Василій Македонянин, грецький цар.

В літо 869-е. Нічого такого не було.

В літо 870-е. Такоже не було.

В літо 871-е. Снігу в Києві не було.

В літо 872-е. Нічого не було.

В літо 873-е. Такоже, як і торік.

В літо 874-е. Пруги на деревлянах були.

В літо 875-е. Пруги на сіверянах були.

В літо 876-е. Нічого такого не було.

й літо 877-е. Перед Великоднем випав у Києві малий сніг.

В літо 878-е. До самого березіля падали дощі, й вимокло все озиме, але просо вродило й такоже овес.

В літо 879-е. Ліг новгородець Хрьорек на одрі своєму й сказав: "Оце вже помираю", й сказав іще до челядинів своїх: "Прикличте нову жону мою та швагра мого Ольга й принесіть дітей моїх!" І прикликала челядь жону Хрьорекову та швагра Ольга, й принесли дітей його. І показав Хрьорек на швагра свого, мовлячи: "Оце вже прийшла по мене моя смерть!" І за цими словами випустив грішну душу з уст і не став жити.

Мав Хрьорек сина Інгваря й дочку Гертруду вельми малих, а жона його ходила з третім, і сказала до Ольга Хрьорскова жона: "Занапастив єси мого мужа, яко перед цим обох його братів — Трувора й Сіневса, а тепер хочеш занапастити Хрьорекових дітей?" Сказав їй Ольг, говорячи: "Не занапащу".