Чую — торсає мене за плече. Ходи, каже, за мною. Був у нього там-таки недалеко родак, сидів на Кожум'яках, є по той бік Претичевого дідинця такий яр. Уже забувся, як звали того Борисового родака, мав він літ шістдесят з гаком, такий сутулуватий та худий, але замолоду ходив з Ольгом у походи, вмів битись оскіпом і на мечах. Задля цього й привів мене Борис на Кожум'яки. Той про мене геть усе знав, подивився, подивився й каже: так, мовляв, і так, дуже на тобі мало м'яса. А Борис йому за мене рече:
— Де ж те м'ясо візьметься, коли вранці дадуть півкоржа — ото тобі до самого вечора.
А родак його каже мені:
— Коли таке діло — жуй вівсо: од вівса кістка ширшає. Отак укинь у рота й жуй, аж поки в роті стане солодко, а тоді юшку ковтни, а полову виплюй. І так день у день. А тоді побачимо.
Так я й чинив: укину пучку вівса в рот і ремиґаю, воно зупершу гірке, шелестить і колеться, а далі починає солодшати й пахне молоком. І що ти думаєш? М'яса, правда, не наросло, як і казав отой кожум'яка, але зачав відчувати мовби силу в плечі.
Мироніг одпустив мене й на Купала, то я пішов не на Подільський торг, а знову до того самого кожум'яки. Облапав він мене й рече:
— Наче трохи подужчав. Жуєш вівсо?
Лише киваю, мов той кінь.
— Ану ж побачимо...
Пішов він до хижі й виносить мені старезного меча, а сам підібрав з долу лозину:
— Ану ж рубни.
Я не зміг перерубати лозину, а він своє:
— Хто ж так рубає? Треба ось так...
Дав у руки лозину, а сам як махне мечем — наче бритвою зрізало: я й не почув.
Показав він мені того дня першу хитрість: як тримати пальцями руків'я меча.
— Оцього навчишся — знову приходь. Бо не все зразу.
Почав я тепер носити в стайню гілля. Наношу ввечері, а тоді при скіпці січу, а цурки нишком викидаю на гноїще.
Та їдного вечора Борис був заснув у яслах отого старого коня, а я так розпалився рубаючи, що й не почув, коли рипнули двері й увійшов конюший Глига — рядович із Кожум'яцького-таки ж кінця. Подивився на мене, взяв щось там і пішов. Лукавий чоловік був цей Глига. Я забув підперти двері стайні кілком. Думав, обійдеться, коли це назавтра дибає Мироніг — та просто під ясла, де я ховав свого меча. Питає:
— Це звідки?
Кажу — знайшов. Щоб цього, каже, більше тут не було.
Та так сердито дивиться.
Переховав я того меча, більше не наважуюсь видобути.
Думаю, добре, що хоч Мироніг, бо інший би завдав мені жару, знав би всенький княжий двір. А то чоловік був нелукавий.
Коли це минає день чи два — приходить конюший Глига й каже:
— Кличе тебе княжий під'їзний.
Мені похололо. Під'їзного в Києві кожен знав — ще ніхто не вертався од під'їзного цілим, коли кого кликав цей княжий муж. Ну, думаю собі, начувайся, Добрине. А Борис теж розгубився й тільки покивує мені, щоб я його не виказав.
Зайшов я до кліті під'їзного й стою. А він такий пикатий та ручистий — заб'є й писнути не дасть. Питає, де я взяв меча. Кажу — знайшов у плавнях. У плавнях, каже, мечі не ростуть. Та як підійме оте ручище, як завдасть — завдасться аж через поріг перекотився. Дивлюся — аж коло нього й меч мій на столі. Коли б спромігся-був і би схопив свого меча та сіконув цього пикатого кабана, як ото вчив мене Борисів кожум'яка. Та де там: у голові од ляпасів аж джмелі гудуть. Думаю, як зачне знову бити — побіжу й утечу, а там хай здоганяє. Коли ж ні, більше не вдарив, лише схопив мене та меча з піхвами й кудись веде.
Обминули ми хором і подалися лізницею вгору, аж на теремі, дивлюся — стара. Сидить уся в чорному, а коло неї вистрибує княжич Святослав, твій батько. Під'їзний поторсав мене за в'язи й питає стару: що йому зі мною робити? Мовляв, так і так. А я стою й не зводжу з неї ока. Набурмосилася вельми, але мовчить. Тоді підвелась і почала мести терем спідницею. Ходить отакечки туди й сюди, а на мене й не зиркає, наче я дерево якесь. Аж згодом таки питає:
— Для чого тобі меч?
Кажу, звісно, для чого. Кому хотів укоротити життя? Кажу — нікому. Брешеш, рече. А я: не брешу, мовляв, ще не вмію ним до пуття орудувати, бо ще тільки вчусь.
— А як навчишся?
Я мовчу, а вона знов за своє:
— Як навчишся — кому першому?
Кажу, то вже мій клопіт — кому.
А стара підійшла й бере мене за підборіддя, я тільки головою сіпнув, а вона сміється так скреготливо, як завше:
— Гляди, яке вовченя!
Постривай, думаю, хай ще трохи підросту, на які зуби годі засмієшся...
А під'їзний ще тримає мене за карк. Думаю, зараз знову зачне метиляти мною. Коли це стара каже йому:
— Відпусти, хай собі.
Пішов я знову до тих клятих стаєнь і розказав усе Борисові. Дивується він, а я й сам дивуюсь.
Того дня старий конюший звелів переганяти коні в луг.
Коли вертаємося до стаєнь увечері — підходить Мироніг, а в руках у нього мій меч разом з піхвами. Кинув його мені під ноги й пішов.
Ми з Борисом тільки глипаємо. Борис і каже мені:
— Щось пороблено старій княгині.
Отак усе обернулося з тим мечем...
А Мироніг став частіше відпускати мене на волю. Того літа я бігав до Ольжиного села двічі — навідував сестру Малушу. Вона наче трохи підтяглась, трохи посправнішала, та коли я, погостювавши, збирався вдосвіта бігти назад, вона вчіплялась у мене реп'яшком і заливалася сльозами.
І вертався я до Києва лихий на всіх отих, що розметали нашу сім'ю й розлучили мене з рідними, перетворивши нас на рабів. Тоді перед очима мені темніло, я думав тілько про той далекий день, коли здобуду волю.
І ще запекліше почав я рубати оте гілля — аж у плечі крутило, й не підпирав більше дверей. Глига тепер боявся Бориса, бо по тій пригоді Борис був сказав, що потребить Глигу, а Глизі хтось про те доніс. Коли кінчали порати, той лукавий рядович першим утікав кудись — щоб не муляти очей Борисові.
Отак ми й жили...
Після других одвідин сестри затявся я думкою, як би його перейняти Малушу сюди, щоби бути бодай разом у Києві. Чи самому перейти до Ольжиного села. Якось кажу Борисові, а Борис рече:
— Коли б ото побалакати з Мироногом...
Борис таки побалакав з ним, бо згодом Мирогіг мене й питає:
— Скільки маєш літ?
Кажу — чотирнадцять. Та ні, каже, я не про те, а скільки ще тобі холопствувати. Кажу — сім. А він подумав, подумав та й каже: