Ото побалакали ми з твоєю мамкою та й розійшлись. Я подався до Щекової гори й стрів на узвозі отця пресвітера.
— А я, — каже, — шукав тебе.
Він мене частенько навідував. Досі ходив з перев'язаним лицем, а це дивлюсь — уже розповитий. Через усе чоло й праву щоку видко рубець — то так на все життя й лишилось йому від Свенельдича. Бачу — дивиться на мене якось не так.
Борода й вуса в нього давно не стрижені, бо досі ж півтвару було завинено полотном. Кажу: стара вже тебе бачила без перев'язу? Каже — вже. Стара нічого не зробила своєму небожеві — як і після тієї пригоди з Вовчим Хвостом, хоч Вовчий Хвіст доводився рідним братом твоєму батькові Святославу.
Дивлюся на пресвітера й не доберу — чого він мене так оглядає. Кажу: що таке? А він каже:
— Приїхав знову єпископ Адальбсрт. Стережися цього Адальберта.
— Чого б це, — кажу, — я маю його стерегтись? Яке йому до мене діло?
— А діло, — каже, — в нього таке: хоче тебе підбити єпископ, щоб ти втік з Києва й підняв деревлян, угорський же король та ляський князь Пяст ударять із заходу.
Мені аж дух перейняло. Таки ж згадав, думаю, про мене єпископ. Позаторік так хитренько відшив, що я певний час побоювався, аби не виказав мене старій. А він не виказав і все добре затямив. Мені тепер нічого не варто було втекти — міг би зробити це хоч сьогодні, але я глянув на пресвітера і прикусив язик: чого це папський жрець довірився грецькому жерцеві? Щось тут було не так. Питаю в Григорія:
— Як же це він одкрився тобі?
Той помітив мою підозру й каже:
— Не мені, а Претичеві. Приходь увечері до Претичевого дідинця.
Й подався вниз, а я поплентав на Щекавицю. Вся моя думка була тепер по той бік Ірпня, я вже себе бачив то в Іскоростені та Вручому, то по інших городах та селах своєї землі. Відчував у собі силу підняти деревлян супроти Ольги та Свенельда. Якщо, думаю, в ратінні я не хитрець, то найперше визволю батька свого з Любеча — хай веде на Київ деревлянські полки.
Отак я думав до самого вечора, а смерком вийшов з Ольжиного двору й подався через гору на дідинець. Питаю в Претича:
— Це тобі єпископ казав?
А Претич хмуриться:
— Не такий він дурний, щоб самому казати. Прислав свого робітника: такого маленького непоказного чоловічка, а по-нашому чеше як русин.
Претич був роздратований од мого запалу.
— Ти. — каже. — не йди на це. Ще хтозна, що з того вийде. Я думаю так: поки ми хапатимемося за горло з варягами, ті просто накладуть руку на Червенські городи. Їм і того зиску вистачить: вони вже давно дивляться в той бік. Почекаймо ще одне літо: вашому холопству буде саме десятий рік. Побачимо, що вчинить з вами Ольга. Щось вона крутить перед вами хвостом: тебе он наставила огнищанином — це не просто собі так. І твого батька звеліла розкувати, а сестрі твоїй оддала ключі... Пождімо те одне літо. Бо якщо зірвемося тепер...
Зо три дні я ходив і лише брижив лоба, але зрештою все виходило на одне: правду каже Претич. Треба пересидіти ще рік...
Так ми й сказали тому франкові, що його підстав до нас Адальбєрт.
Це було вже десь перед жнивами, а зразу після обжинків привезли до Києва оту роденську княжну — Данимиру Вишеславівну. Була білявенька й тоненька, як житній колосок, а звали її просто Дацка.
Претич каже мені:
— Княжна ж русинка! Ну й дивина...
Я ж ізгадав щось і кажу Претичеві:
— Яка ж це дивина? Запеклішого варяга, аніж Свенельд, світ не бачив, а й той узяв собі за другу жінку чернегівську княжну. Тепер Чернегів буде Местишнним городом. Стара відколи втовкмачує своїм родакам, щоби брали собі за жон русинок, деревлянок та сіверянок. А в князя роденського Вишеслава немає інших дітей, крім цієї Дацки. Та хоч би й мав.
Претич якось дивно на мене глянув і згодився. Весілля справляли в Ольжиному дворі: у Вишігороді на Щекавиці. Ольга розіслала була сольства по всіх ближніх і дальших князях — припрошувала на весілля, але віншувальників прислав лише один варяг: норманський конунг, Олафів батько. Олафа тоді ще й на світі не було, бо Астріда спершу родила доньок.
Стара розсердилася на таку "шану" й аж сичить:
— Гидують "поганськими князями"! Ну, нехай, нехай... Вони ще в мене погарцюють...
Одержавши від грецького царя Костянтина доброго щигля, стара знову вдалася до папи та до конунга Оттона: охрестити Русь, а в Києві наставити митрополита чи бодай архієпископа. Але ті вимагали за це Червенські городи. Прислали того нікчемного єпископа Адальберта, й годі. Курям на сміх.
Стара ото сичить і нахваляється, а я думаю: гай-гай, куди вже тобі тягатися з царями та королями, якщо в тебе за плечима вже сімдесят і один рік! Краще дивися, думаю собі, щоб тебе не обскакав рідний братик найменшенький.
А стара мовби почула мої думки: наставила Святослава великим князем. Просто на весіллі й відбулось.
Може, скажеш: а як же до цього допустив Свенельд?
Свенельда на той час вона вирядила з Києва: послала зібрати полюддя у Вятицькій землі. Мовляв, хай буде тобі це полюддя, а весілля відкладемо до весни. Та тільки Свенельд з полком за ворота — вона в Родню сватів.
Свенельд прибіг до Києва з першим снігом: щось не давало йому спокою й тягло назад — не пішов навіть у полюддя, хоч відколи вже гриз тими полюддями голову старій.
Повернувся — та в свинячий голос. Може, він би щось і вчинив, але стара теж не валом підперізувалась: у Києві стояв Персяславльський полк Вовчого Хвоста. Такого Свенельд не сподівався. Він аж зубами заскреготав: як же це, — каже, — вийшло, ти ж відкладала весілля до весни!
А вона зітхає:
— Я й сама хотіла навесні, аж тут печенізький хан обступив був Родню: хотів спалити город і полонити княжну. Прислав дро мене гінця роденський князь Вишата, ну, я й вирядила до нього Вовчого Хвоста. То вже мусила справити й весілля...
А Претич казав, що вона сама підмовила печенігів обстати Родню, щоб була причина завести до Києва Переяславльський полк. Цей полк так і простояв у нас цілу зиму, аж поки Свенельд змирився і все вляглось. І коча була сита, й сіно ціле.
Отак Щеківна переплюнула Щековичів та їхніх Щеченят...
В літо 1414-е
від нашестя Дарія,
а від укняжіння Кия в Славутичі-городі 420-е,