Ну, а мене покликала перед Юром і велить:
— Будеш огнищанином у Вишігороді.
Тепер ми кажемо просто Ольжин двір, а стара називала тільки "Вишимгородом".
Оце, думаю собі, та-ак... Стара ж держала всю свою скітницю на тій Щековій горі: все срібло й золото! Ото як прийдуть уроки взимку та напровесні з усіх земель, то вона візьме й поділить натроє: дві частки було роздасть ярлам та своїм братам, а третю велить ховати в тому самому Вишігороді, в своєму новому дворі.
Я лишався тим-таки холопом, безправним робітником, але тепер під рукою в мене мала бути ціла сотня гриднів, бо щекавицький огнищанин важив головою за княгинин скіт.
Ну, пішов я до того Вашагорода, а на душі мені наче коти шкребуть. Там же, думаю собі, могила Щека — батька старої та її двох братів: як я сидітиму в одному дворі з тим Щеком?
Піднімаюся на гору й стою. Там було колись кладовище, але стара звеліла позносити могили й ставити двір.
Заходжу я до брами й бачу: кам'яне горбище й на ньому зубатий бугай Тур — їхній бог варязький. Коли це дивлюсь — княжич з Асмусом, а трохи далі за ними Асмусів син Блуд. Він був тепер світлим князем у справжньому Вишігороді, але Асмус почав торік зводити для нього двір під гаєм Копиревого кінця, й Блуд одно товкся в Києві. Після тієї нашої сутички в Подільській брамі він якось наче обминав мене. Тепер теж не підходив. Асмус поманив мене пальцем і бубонить:
— Покажу тобі Вишгород, аби знав, де й що. — Говорив по-нашому.
Ну, думаю, на те мене й прислано сюди.
А твій батько одтрутив свого двоюрідного діда: каже — я сам.
Спрежда княжич на мене й не дивився: хіба мало холопів усіляких вештається в княжому дворі? Але після того, як я був підсипав отрутного зілля в Людвікову братину з вином, княжич почав мене помічати. Ну, думаю, веди ти.
Княжич був, мабуть, нестримніший і за Свенельдового Людвіка, але не такий лихий, як той. І не підступний: Святослав навряд чи зміг би пустити в тебе затруєну стрілу. Ну заходився він мені показувати, що й де в тому Вишігороді стоїть і лежить, повів до гридьби та й каже сотенному воєводі:
— Слухай цього огнищанина, бо в'язи скручу!
І знаєш, хто був тим сотником? Зігберн Лідулфост!
Ну, як завів мене Святослав до скітниці — мені аж у голові загуло: такого там було срібла та золота! Й золоті та срібні мечі й щити, й сустуги на цілі груди, й булави та череси з десятками самоцвітних камінців, і такі самі княжі очілля, а ще зо дві сотні маленьких барилець та мішків — повно-повнісінько гривних, а тоді ще більше новеньких ногатих та бувалих у бувальцях кун, що на них уже ні рук, ні ніг не видно, ну, а різані та вивірки були насипом насипані в кілька величезних скринь.
Святослав сміється, в тебе, каже, аж пальці деренчать. Тоді нагріб цілу жменю ногатих, каже:
— На.
Кажу: на чорта воно мені здалося.
А він:
— Як баба вмре і стану великим князем, я многі вої наберу собі за таку гору кун! Мене всі боятимуться!
А я озирнувся — чи немає кого поблизу — й кажу Святославові:
— Поки твоя баба вмре, од того золота й срібла лишаться самі висівки: Щековичі та Щековичичі розгребуть.
Які, каже, Щековичі? Я розтлумачив.
Тут він питає: тобі котрий минув уже рік?
Кажу: двадесять і перший:
Питає: знав жону? Я тільки покрутив головою, він же рече:
— А я знав ще з тої осені. Тепер баба хоче висватати мені жону.
Я насторожився й допитуюсь, бо спали мені на думку давні Григорієві слова, думаю: невже правду казав пресвітер? А княжич рече:
— Сватає за мене княжну роденську.
А я, дурило, подумав був на свою сестру. Збрехав, думаю, бісів пресвітер. А тут княжич угледів на мому чересі меча:
— Вмієш боротися?
— Та трохи вмію — кажу.
— А я — мовить — добре вмію. А Лідулфостову хитрість осягнув?
— Та, — кажу, — трохи.
— Давай. — мовить. — поборемося з тобою вдвох. Бо Лідулфост мені піддається.
Я не хотів і кажу княжичеві, мовляв, болить рука. Піддаватись не хотілося, норов не дозволяв, а змагати побоювався: кат його знає, що воно за один. А що норовистий та гордовитий — у тому я жодного сумніву не мав. Хоч йому минало тільки шістнадцяте літо.
Десь по тижні часу княжич зустрів мене й киваає на хором:
— Хай-но ще трохи виросту — вони в мене ходитимуть по струні. А ні — то в мишачу нору позаганяю! Я одразу вгадав, що він говорить про Щековичів та Щековичичів, і мовлю йому:
— Як довідаються, що це ти од мене почув таке — мені тоді хоч утікай з Києва. Я ж холоп.
А він розсердився, виймає меча й каже: боронись!
Ну, мене теж розібрало — витягаю меча. Спрежда я думав — хвастається, коли ж дивлюся — таки ні! Вже тоді був кріпкий у плечі твій батько. Одного разу як махне — мені аж руку по лікоть затрудило.
Насилу я таки вхитрився і вирвав у нього меч. Наврядчи Лідулфост йому піддавався.
Це ми боролися на голих мечах, а одного разу княжич підбив мене поборотись із щитами: ну, тут я вже легше його зміг. А потім стерігся. Княжич вельми-таки лютував, але не вчинив нічого лихого. Тільки частіше ходив боротися до гридьби.
Ну, а я надумав осягнутії верхівські хитрощі, бо досі, вважай, ніколи не боровсь із сідла. Та й коні в мене тепер були під рукою.
Отож ми з твоїм батьком часто змагалися в сідлі, і його не доводилось довго підбивати: вельми охочий був до меча.
Ну, а твоя мати того ж літа стала старою ключницею. Але ж я сидів тепер на Щековій горі, а вона в хоромі коло княгині, й ми бачилися тільки вряди-годи. Якось Малуша поскаржилася, ніби Свенельд докоряв своїй сестрі:
— Все з тими деревлянськими байстрюками нанькаєшся. Попоплачемо ще колись!
Питаю Малушу:
— А стара що?
— Княгиня каже: "Можу віддати ключі Людвіковій жоні, а ключ од скітниці — Людвіку". А Свенельд кричить: "Хіба мої діти холопи, щоб носити за тобою ключі?"
Я в Малуші питаю:
— А тобі ті ключі вже не печуть?
— Уже, — каже, — звикла: стільки літ...
Тоді ж я й розповів твоїй мамці, що стара готується сватати за княжича роденську княжну. Малуша аж наче зраділа:
— Роденську княжну? Слава Дажбогу!
Кажу: хіба стара й досі накидає його тобі?
— Та вже, — каже, — вгамувалась.
Ну, я поглянув на неї, поглянув і нічого не сказав. Тілько бачу — мамка твоя вже геть стала дівкою, їй же минав шістнадцятий рік, як і твому батькові Святославу, хоч він ще був схожий на бичка-трстячка: дівчата вилюднюються раніше.