Доброчин знав цей погост. Він лише зауважив:
— У Полоцькій-таки землі?
Але це вже не важило. Доброчинові одлягло, й він подумав, що не варто було відвойовувати землю у варязьких зайд, щоб усе знову лишати, як було за Щека та Щекових дітей. Тепер князі мусили зважати на княжу Думу.
Він зустрів біля стаєнь пресвітера й спитав:
— Чув про сьогоднішню Думу?
Отець Григорій кивнув.
— І що на те скажеш?
— Кров породжує кров. — глянув на князя пресвітер, — а мста тягне за собою мсту. Чинящому же милосердя воздається. Господь сам прощав і нам велів прощати гріхи.
Доброчин роздратовано засміявся:
— Про мсту так само казала ще стара!
— То було щось інше, княже, ти вже все позабував.
— Це так просто не забувається. — відповів князь. — Ольга дбала про себе та Щековичів, щоби ніхто з нас не мстився їм.
— То правда, княже. Але чинящому милосердя господь воздасть, а чинящому без зиску воздасть тричі.
Це чимось нагадувало Маломирові слова, й Доброчин здивувався: що спільного могло бути між християнським пресвітером і колишнім жупаном Деревньої землі? Однаковий вік ще ні про що не свідчив: обидва були люди протилежних доль.
Спільними могли бути тільки стареча мудрість і людяність.
Доброчин побачив коло стаєнь кількох не по-тутешньому вбраних людей.
— То челядь норманського королевича. — сказав старий. Він вочевидь хотів сказати ще щось і не зважився.
Доброчин кивнув пресвітерові й пішов. Поява Олафа викликала неприємний спогад про Сігурда, якого Доброчин чотири роки тому скарав на горло в Хрещатому яру. А виказав Сігурда його рідний небіж.
МІСЯЦЯ ЛИСТОПАДА
В П'ЯТЬНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ
Доброчин слухав захоплену розповідь королевича Олафа Трігвассона, й душу йому неначе дряпали коти. Королевич розповідав про Царгород і Адріанополь, а Доброчин дивився на клинчик його рудої бороди, ще по-юначому рідкої й куценької, з-під якої вряди-годи зблискував золотий хрест. Це викликало опір.
Світлий князь недбало спитав:
— Коли ти чув про ту Ларису?
— Як їхати сюди.
Олаф щойно йому розповів про взяття грецького города Лариси Самуїлом. За ту Ларису булгари та греки вели багаторічну боротьбу, тепер Самуїл узяв гору, але це сталося ще навесні; Доброчин мав значно свіжіші вісті.
— В Царігороді говорити про якийсь Київський полк: нібито битися на Самуїловому боці, але то брехня, — сказав королевич.
— Чого брехня?
— Претич і Ждан обидва сиділи в Київ
Королевичеві й на думку не спадало про Яна Усмошевця. Доброчин кисло посміхнувся:
— Виджу на тобі хрест...
Олаф мовив, що жодна людина ще не поверталася без хреста, побувавши в Царігороді.
— Я колись був.
Королевич не повірив:
— Ти? Коли?.. Й так і повертатися поганим? Ну, дарма. — заспокоїв він світлого князя. — Колись і ти будеш чіпляти хрест.
Оце саме найбільше й дратувало, бо світлий князь відчував, що не може навіть заперечити цьому неприємному для нього молодикові. Олаф стояв і дивився на сидячого князя згори вниз. Цар Василій доручив Олафові набрати воїв. Для Доброчина це не була новина: він довідався про те ще в травні, коли королевич раптом виринув у новгородських городах. Цар Василій був у скруті й вирішив, що в такий спосіб зможе обминути київський стіл: мало кому спало на думку набирати воїв-русичів!
Шило само виткнулося з мішка. Якби цар особисто звернувся по допомогу, йому довелось би не тільки розплачуватися з київським столом, а й брати на себе обтяжливі зобов'язання. Олаф же ніхто. Доброчин тепер дивився на нього й думав, чи признається сам. Це була нагода остаточно порвати з тим королівським родом. Та Олаф побачив занесений над ним меч: певно, розгадав по Доброчинових очах і став каятися. Такий перехід од бадьорої самовпевненості до каяття й майже плазування змусив Доброчина замкнутись у собі, але все в світі мало межі; він не витримав і сказав:
— Не розпускай слину!
Олаф осів на стілець. Доброчин вирішив запитати, хоч усе знав і так:
— Для чого ти в це вплутався? — Олаф сопів у кулак. — Ти подумав, що ліпше мати справу з царем, бо той обіцяв спомогти тобі супроти твого діда? Жди, жди... Але я теж не дозволю стати в мене на дорозі. Ні тобі, ні Василієві-царю! Й подякуй Володимирові, що закинув за тебе, дурня, слівце, а то слід було б узяти тебе й опустити в поруб... Іди геть!
Олаф виходив боком і намагався вгадати з виразу Доброчинового обличчя — є якісь надії чи це вже кінець. Доброчин одвернувся до нього спиною. У світлого князя був ще один неприємний обов'язок на цей день, він гукнув з терема гінця й звелів привести малого воєводу Муромця.
— Грецьке сольство щойно прибуло, світлий княже, — сказав гонець.
Доброчин повагався й звелів іти по Муромця, сам же знову пішов до думної світлиці й заходився добирати слова, які мав сказати воєводі. Слова були всі до єдиного кострубаті й позбавлені ваги.
Муромець стояв у дверях якийсь розгублений, незграбний.
— Щось приключилося?
Доброчин з надією глянув на молодого богатиря, який то зчіплював, то розчіплював шестипалі долоні й хрущав суглобами, втупившись порожнім поглядом у ближнє вікно.
— Ратка, брата мого, потято. — нарешті сказав він, лише мигцем глянувши на світлого князя.
Доброчин з одчуттям мимовільного полегшення зітхнув. Це знімало з його плечей семипудову ношу: він мав повідомити Муромця саме про брата Ратка, який загинув у Булгарії — в січі біля не відомих і Доброчинові Траянових воріт. Про це в Києві дізнались тільки вчора.
Слова, що плуталися в Доброчиновій голові, були так само легковиті й нікчемні, й він лише сказав:
— Отже, вже знаєш...
Муромець кивнув, але було видно, що його бентежить не тільки це. Крім туги за померлим братом, в очах його було й ще щось таке, що скаламучувало священну тугу. Доброчин відчував: Муромець і сам бореться, але не може здолати в собі тих недоречних думок, які потьмарюють його журбу за братом. Молодість урешті взяла в ньому гору, й він сказав:
— Батько кажуть брати Я-анку...
— Це... Раткова жона?
Давній закон велів прийняти на себе жону й дітей померлого брата.
— Жона-а ж, — кивнув Муромець. — А той не велить брати братньої жони...
Доброчин скинувся:
— Хто?
— Отець Григорій. Каже, на тім світі горітимеш в аду-у. По-нашому значить пе-екло...