— У тих дверей клята природа. — мовив сам собі Доброчин, але то було й відповіддю небожеві. — Спрежда попонабиваєш на лобі ґуль...
Володимир вдячно глянув на вуйка.
— Вже пора, — сказав Доброчин і по-старечому важко звівся — зсутуленими плечима вперед. — Усі вже зібралися, ждуть нас.
Великий князь був убраний, мов на урочий пнр, але це вбрання не додавало йому рішучості. Він поклав руку дядькові на плече. Це теж не дуже допомагало, але вони так і вийшли з нового хорому плечем до плеча.
В думній же світлиці старого хорому зібралися старці.
Дідо Володимира й батько Доброчица сидів на покуті столу й був за старійшину думних старців.
Коли ввійшли Доброчин і Володимир, думна світлиця стримано загула, й вони сіли обабіч Маломира Любечанина.
Думу почав Маломир — він був найстарший і за віком, і його слово багато важило. Маломир сказав:
— Рогніда звела руку на великого князя, а за діднім поконом, великий князь — Дажбожий син. Хай кожен рече своє слово, а я вже сказав своє, — ви про нього всі відаєте.
Маломирову думку знали всі, але старці притихли. Тишу порушив один з наймолодших серед них — сорокаоднорічний Ждан Будимирович, вірний Доброчинів муж, який був з ним у Новігороді й за морем Варязьким, а тепер очолював увесь київський великокняжий полк. Ждан Будимирович почав просто з вироку:
— Вовчиці — вовча смерть!
Це означало четвертування... В світлицях сиділи бувалі в бувальцях княжі мужі, які не раз зазирали в очі наглій повільній смерті, власними руками вкоротили не одне життя. — І все-таки цей вирок їх збентежив.
Купець Мусій Хазарин сказав:
— Рогнідь — велика княгиня, не гоже велика княгиня — вовча смерть.
Ворухнувши могутніми плечима, Вадим Муромець вигукнув грубим строчим голосом через увесь стіл:
— Убити просто-ою смертю! Рогніда все-таки жона-а...
Всі співчутливо обернулися до Муромця, а він несподівано знітився й потупив зір; малого дружинного воєводу раптом збентежила нова думка:
— Шкода тільки діте-ей...
Тепер уже запала мертва тиша. Ждан Будимирович спантеличено перепитав:
— Як ти кажеш?
— Та я хіба що-о?.. — ще дужче знітився новий боярин. — Я ж тільки кажу-у...
— Це в ньому озвався хрестатий, я-бо добре знаю всю їхню сім'ю! — сказав Малюта-городник. — Його сестра Жирка ще відколи з хрестатим вишгородцем утекла! — Малюта не забув давньої образи. — Маємо свій дідній закон.
У думній світлиці знявся справжній гармидер. Доброчин глянув на наймолодшого старця, якому навряд чи минуло двадцять шість або сім літ, а потім подивився на великого князя. Володимир був білий як стіна, а та зморшка між брів більше не розгладжувалася, глибока й різка. Доброчин остаточно утвердивсь на думці. "А я й досі не можу налапати своїх дверей", — сам собі з гіркогою проказав він і ще раз потай глянув на небожа.
Ждан Будимирович і досі гарячкував. Закид Малюти-городника здавався йому слушним, він кілька разів підхоплювався з лави й намагавсь умаловажити слово шестипалого богатиря, закидав йому навіть дружбу з отцем Григорієм. Наймолодший старець Муромець виправдовувався й тяг:
— Та хіба я зна-аю, як там у них! Мені Григорій нічоого не розка-азував. Та він же тільки тро-охи мене охрссти-ив...
І все-таки його слово потроху перемагало. Світлий князь Маломир Любечанин певний час мовчки спостерігав за псресваркою, яка закрутила майже всіх думних старців, а тоді погрюкав кулаком об стіл і почав опитувати за старшинством і порядністю.
Претич визначив людську смерть. Ждан Будимирович і далі наполягав на вовчій, іскоростенський посадник Зорич сказав:
— І про дітей не забуваймо.
Й тоді велика думна світлиця мовби перекололася напополам, і ці дві половини заходились переважувати одна одну. Доброчин мовчав. Він мусив перевірити себе на інших. Якби захотів-міг би кинути своє слово на ту чи ту терезу, а слово його було важке. Але він сидів і тільки слухав, намагаючись не виказати себе навіть виразом свого обличчя. Його батько Маломир Любечанин вислухав усіх і підвівся, тернувши старечими вузлуватими пальцями по лисій голові. Колишній велій жупан був схвильований.
— Хто згоден своїм мечем убити велику княгиню, хай виступить наперед.
Виступив Ждан Будимирович, а Маломир Любечанин знову сказав:
— Ти вірний муж великого князя, хвала тобі. Махати язиком легше. — Це вже було спрямоване на інших старців, жоден з яких не мав бажання закапостити собі руки жіночою кров'ю. — Тобі хвала, Ждане Будимировичу, — повів далі князь Маломир. — А цьому отрокові хвала тричі! — Він вийшов з-за столу й спинився біля протилежного кінця, поклавши руку на плече Вадима Муромця, якого пресвітер перехрестив торік на Іллю. — То його діло — отой його хрест, хай він буде на його совісті. Декотрі мої опричники також носять хрести. — Це вже ніби скидалось на захист грецької віри. Дума ж зібралась по про те, й він знову повернувся на своє місце. Доброчин не зводив з батька очей. Найголовнішого не було сказано, й колишній жупан землі Деревлянської сказав: — Одтяти голову чоловіка — раз і нема. Й не відчує. А діти відчуватимуть усе життя...
Запала нова довга тиша, аж згодом старці думні розгомонілись і почали хилитися вже в один бік. Тільки Претич та Ждан мовчали,
Доброчинів шуряк Зорич сказав, що треба виселити княгиню з Києва, лише не знав куди. Інші теж поволі пристали на думку іскоростенського посадника: послати злодійну княгиню в Полоцьк або Псков. Але Псков належав другому синові Володимира Брячеславові...
Тоді вперше за все звіщання підвівся Доброчин:
— Який там Полоцьк! Хочете вкинути гадюку до того ж кубла, звідки ми насилу викурили їхнє гаддя? — Доброчин і досі не міг налапати своїх дверей. Він теж хотів такого вироку — задля дітей, а тепер відчув образу. — Думайте! — сказав він, показуючи рукою на великого князя, на обличчі якого теж відбилися суперечливі почуття. — Вона зняла руку на нього. Дбаєте про княжат, а забули про її татьство!
Він вийшов з-за столу й попрямував до дверей, а вже після Думи Маломир Любечанин сказав синові:
— Ти хтів би все вирішувати сам... А Дума?
— Що поставила Дума? — похмуро запитав син.
— Посадити Рогніду з княжатами в Ізяславі, — відповів іскоростенський жупан. — Є такий Ольжин погост за Німаном.