— Ти бадьоришся… А сам — такий, як ми. І шкура на тобі така сама, і дірки в ній проштрикують так само, і серце таке… І гріш рахуєш, як ми. Може, трохи дужчий, — одчайдуха — та затятіший, але й добріший. І хотілося тобі пожити… Я не в оскарзі на тебе. Прости мені, коли щось заподіяв чи не так сказав… На визвілок я не сподіваюся.
— І ти мені прости. Шкодую на одне — не поквитався з Пивом. Вельми шкодую. І за Тишка крається серце.
На світанку Білокобилка прихилився до дверей, чорною вуглиною щось писав чи малював на тлустих сухих дошках, і з — під його руки виплив буйногривий вороний кінь, а Тишко обіймав Семенові коліна й просив, аби і його взяв на коня з собою. А тоді за дверима затупотіло, але тупотів не буйногривий кінь, а панська сторожа, челядь, міцним кільцем оточила в’язнів і погнала поперед себе. Накази віддавав невисокий, широкий у плечах козак, неначе вирубаний з дубового окоренка, до якого вчіплені короткі товсті руки та ноги, — з темним похмурим обличчям, маленьким ротом і маленькими круглими совиними очима. Білокобилка подумав, що це, мабуть, Дрюк — про нього розповідали мати та дід Хиндя. Лютий чоловік, який сповняє всі панські веління й від рук якого вже сконало чимало людей. Пукавка хрестився, Білокобилка міцно обійняв за плечі Тишка:
— Не бійся, це не страшно… Тепер чи колись… Бог бачить нашу правду…
Але їх погнали не до паль, які біліли біля палісаду, а праворуч, поза коморами, до панського будинку. Й не тримали за руки, не позв’язували, що одразу відмітив Білокобилка. Боявся квестії, спитків, насталював свою душу на них, марилося: галери, солона спека, скривавлений бич у руці наглядача, зелені мухи на рудій спині напарника, який молить о смерті, й навіть у море стрибнути не можна — тримає ланцюг, помри тут, а тоді тебе викинуть у сині хвилі… І враз зовсім інше: галявина в березовому лісі, собаки лижуть ніздрюватий кривавий сніг, велетенський рожен на двох стовпах, і єгер повільно повертає над синім жаром тушу дикого кабана, вони сидять навпочіпки біля жару, Пиво усміхається до нього, й Семенові тепліє на душі, він почуває палку любов і довіру до сотника і готовий… впитися йому в горло й почути з лютою насолодою, як воно тріщить під пальцями. Він стоїть навпроти Пива, котрий сидить на фотелі на ґанку, і з Пивиного обличчя не можна нічого прочитати, невідомо, яке веління він віддасть за мить (він і тоді був такий), на що штовхне його хвилинна примха. Тоді він ходив голіруч на вовка, тоді з його вуст найчастіше лунало: "доганяй", "тримайся", а відтоді, як доконечно відітнув себе від рідного кореня: "замордую, утоплю", навіть довколишні панки бояться його — посадить котрогось до себе в карету й жене ошалілі коні, стьобаючи їх до крові бичем, через поля, горби та байраки, карету кидає на всі боки, вона тріщить, перехняблюється, панок божеволіє з страху, й не раз закінчувалося, що вона перекидалася або розбивалася, але Пивові щоразу щастило, він вистрибував за мить до того, як вона розіб’ється, а панків уже забилося декілька, один чи двоє на смерть, за все це, за буйні пиятики, за щедрість і жорстокість уроджона шляхта вихваляє його й має за свого.
Хто зна, що штовхнуло Пива до зради: погоня за багатством, за розкошами життя, а може, приниженість власного народу? Такі, як він, не хочуть бути приниженими, мають себе за мужніх, насправді ж не можуть боротися за себе, якими їх створив Бог, якими народили дві матері — Батьківщина і ненька. Вони виправдовують себе, свою зраду, в глибині душі розуміють власну малість і нікчемність (хоч якими б дужими та сміливими не були, то сміливість миті), вони зляться й казяться, помщаються на власному народові.
Мабуть, Пиво вже й не пам’ятає смертельної кривди, якої завдав Білокобилці (а може, й пам’ятає), він звів уже не одну дівчину. Скільки разів потім карав себе думкою Семен, що був сліпим, дурним і не бачив, хто такий насправді Пиво, не зняв його кулею з коня, не вгородив йому в груди по держак ножа — адже тоді це було дуже просто, й ось тепер стоїть перед ним у повній його волі.
Горіла під сонцем у Семеновому вусі срібна сережка, проміння відбивалося від неї і сліпило очі, горіли в грудях люта печаль і жаль до Тишка, який перетлів за ніч і з чорнявого, кругловидого парубка з припухлими червоними дівочими губами став сірим і згорбленим.
Пиво мовчав. Нашилював Білокобилку поглядом — вилами — двійчатами й мовчав. Тонкі губи стулив — ніж не пролізе. І враз Білокобилка збагнув, чого Пиво мовчить: був він тут не старшим, не головним, поруч нього сидів на фотелі ще один чоловік: високолобий, довговидий, довгошиїй, у дорогій шапці на три ріжки з довгим пером, яке переливалося всіма кольорами, в розстібнутому шовковому, шитому золотом жупані, при боці — шабля в золоті та камінні. Не повертаючи до Пива голови, ворухнув рукою. Тоді сказав Пиво:
— Ви, схизмати і лотри… Ви підняли зброю на його величність і за свої збродні вчинки…
Чоловік поруч Пива — а то був польний гетьман — знову ворухнув рукою на коліні, цього разу невдоволено. Й Пиво обірвав мову і враз почав казати зовсім про інше, мовби й не починав з погрози:
— Козацьке військо, неначе табун зайців, утекло і сховалося в хащах, у плавнях, а де саме, знаєте тільки ви. Й тому ми вирішили: один з вас поїде туди в дуже пильній справі — передасть королівського листа цьому самому… лайдакові… вашому гетьману та привезе від нього відповідь. Двоє інших залишаться тут аманатами — заручниками. Якщо той, хто повезе листа, не повернеться в строк, вони будуть скарані на палях. Вибирайте, хто з вас повезе листа. Кому довіряєте найдужче.
Всі троє стояли знетямлені. Всім трьом в очі хлюпнула воля, зродила думку: вирватися звідси, а там… Одначе поволі та думка маліла. Добутися туди й назад — це не менше, ніж перебути кілька битв. Сто лих чигають у дорозі: тяжкі переправи, хвороби, прибиші, свої, які можуть прийняти тебе за чужого, й чужі, які й поготів скарають. Поїхати й не вернутися?
Пиво читав ті думки.
— Той, хто поїде, поклянеться на хресті та Євангелії, що вернеться, поклянеться перед своїми…
Й тоді мовив Білокобилка: