…Йому снилося, що він пірнув під воду й заплутався в лататті. Перед його очима пропливали велетенські риби, клацали зубами, він смикався й не міг вирватися.
…Він смикався й не міг вирватися. Вони спершу накинули сіть, а потім навалилися гуртом, чоловік десять. Тріщала сіть, скрипіло реміняччя, шелестіла солома, важко дихали пороззявлювані роти, хтось хрипів горлом:
— Цього, цього тримайте… Білокобилку. Путо, путо ремінне накиньте.
Їх в’язали й випутували з сіті. Пронизливо пискотіла — то влітала у широко прочинені двері, то вилітала — наполохана ластівка, хропли, форкали коні, потягнуло димом — хтось уже закурив по звершеній роботі. Сині, з червоними закотами жупани надвірних рейтарів, дві свити й ще один, гороховий, жупан. Він повелівав, наказував.
— Тягніть на воза. Зброю, коней заберіть.
Їх повезли не селом, а полем, вузькою дорогою поміж житом, коні толочили обарками колосся, кілька колосків обірвалося на люшні. В небі ширяли два орли, ганялися один за одним, перекидалися, й тоді змелькували білі, широкі хвости, здавалося, орли в подиві спостерігають за оточеним вершниками возом.
Тишко злякано й здивовано крутив на всі боки головою — він нічого не розумів, — Пукавка тихо постогнував — в кип’ячці боротьби хтось заїхав йому чоботом в обличчя, розтовк плескатого носа, з якого юшила кров, тертий і м’ятий, Пукавка здогадувався, що везуть їх не на медяники з маком, одначе всю біду осягав тільки Білокобилка. Бачив, куди їх везуть, знав того, до кого везуть, добра не сподівався. Цього разу Пиво його з своїх лабетів не випустить. Проте з цікавістю розглядав фільварок. Як же все тут одмінилося з часів пана Ходоровича! Старого палацу не було, натомість стояв невеликий новий, без колон, без кружґанку — чотири довгі стіни з маленькими вікнами — бійницями та цегляна башточка на два поверхи, всі інші будівлі, розташовані в три ряди, — міцні, добротні, з дубових плах, і ніде ні кущика, ні квіточки — куди поділися водограї, квітники, голубі альтанки, алеї, здавалося, похмурий, грізний велет проїхав важким котком, усе потрощив, порівняв, а тоді поставив ці будівлі, щез і великий старий сад, лише в кінці подвір’я за третім рядом хлівів та комор лишилося кілька старих яблунь. Все це було обнесене палісадом з дубових, повигострюваних угорі паль, в палісаді прорізані бійниці, під які попідкочувано колоддя, на нього стають при стрільбі. Фортеця, а не фільварок. Й тільки березовий гайок за садом по той бік частоколу шумів, як і колись.
Їх поки що не допитували, підвезли до розсадистої низенької будівлі, відчинили двері й повкидали у чорне пріле нутро. Білокобилка нарахував ребрами вісім сходинок, боляче затявся плечем, підвернув ногу й стиснув зуби, аби не застогнати. За мить до них спустився чоловік у свиті й серпом порозрізав мотуззя на руках та ногах.
Пукавка розглянувся перший і поповз у куток на солом’яну м’ялицю. Хтось вже до них перетер солому на потеруху. Вгорі, з протилежного від дверей боку, цідило ріденьке світло довге вузьке віконечко — проріз.
Вони сиділи в ямі, яку внизу вимуровано камінням, на те каміння поставлено зруб, зверху — перекриття з перепиляних навпіл плах, долівка — земляна. Спробуй викопатися, коли ти на три аршини в землі! Семен подумав, що чомусь їх закинули не до камінної цюпи, не до цегляного льоху, а в оцей зруб, призначення якого відгадати не міг. Одначе видно було одразу — про втечу звідси нічого й думати. А ще за дверима тупотіла варта.
— Попав заєць між пси. Тут нам жаба цицьки й дасть, — сказав Пукавка. І по хвилі: — Пощастило Хріну. Гуляє на волі… А ми — роковані…
Семен також думав про волю. Та що тепер шкодувати.
Їх не турбували до вечора, увечері жовнір приніс цебер води та півбуханця хліба. Тишко притиснувся до Білокобилки, голову підсунув йому під пахву й видався Семенові маленьким беззахисним хлопчиком, і жаль оповив йому серце.
Вранці за дверима почувся стукіт, у віконце — щілину пробився жмут рожевого світла, в якому плавали голубі порошини, десь далеко кукурікав півень, Пукавка голосно сякався й щось бурмотів. Прогарчав залізний засув, двері відчинилися до половини, й просто на солому впав окраєць хліба. Білокобилка помацав окраєць рукою, він був черствий і маленький. Семен ступив до дверей:
— Ви що, старця обібрали і нам шмаття кидаєте? Козаки ви чи татари?.. Дайте страви…
За дверима пролунав сміх, здавалося, хтось говорить і водночас бавиться диркавкою:
— А вам уже вона без потреби. Скоро матимете її повні казани… Гарячої. — І хряпнув дверима.
— Що він сказав? Що він сказав? — задзігорів Тишко. — Вони нас хочуть скарати?..
— Не знаю, Тишку, що вони хочуть, — мовив Білокобилка. — Будь козаком.
— Я не боюся… Я нічого не боюся, — й цокотів зубами.
Замок зашкірготів ще раз, уже під вечір, двері розчинилися навстіж, й одразу темряву проштрикнули довгі сонячні списи — сонце стояло на заході й світило просто в отвір дверей. Білокобилка, Пукавка і Миленький попідводилися, вони думали, що їх покличуть, але отвір загородила чорна розкарячена постать, у якій Білокобилка впізнав Пива: маленька голова з притиснутими до потилиці вухами, вузькі очі, хижий, вовчий ощир рота, який колись видавався йому усмішкою. Щось затремтіло Семенові в грудях, і в ту мить його погляд полетів далі, за спину регіментаря, й він побачив три стовпи, біля яких поралися якісь люди, щось робили; то були три загострені, вкопані в землю палі — гостряки оббивали жерстю. Семен хотів заступити собою Тишка, але той уже також побачив палі й скрикнув. А Пиво стояв і далі в отворі дверей, похитувався з носків на закаблуки й не казав нічого. Либонь, він прийшов для того, щоб покарати козаків страхом, щоб скаламутити їм останню ніч життя, й мав від того насолоду, бо широко щирив рота в хижій посмішці. А може, був п’яний?
Брязнули двері і наче відрубали світло. Білокобилка мовчав, а Тишко раптом заплакав: за чиї провини маю прийняти муки, що я таке зробив, я й на сонце ще не надивився; Білокобилка мучився — за мої, за мене — й намагався заспокоїти парубка: це не страшно, Тишку, боляче тільки на початку, ми — козаки, ми таки потолочили немало панства, отож, помремо недарма, Пукавка молився: Господи, прости всі мої гріхи й укріпи на силі, окуй панцирем серце — винести муки. А коли Тишко таки зморився і забився в короткому сні, Пукавка сів біля Білокобилки й сказав: