Вже біжать. Надто швидко впоралися. Але чому такі розгублені? Попереду Пукавка, він схожий на зайця — немолодий, але ще меткий, біжить підстрибом, за ним вимахує руками Оселедець… Усі вони зяпають ротами, перебивають один одного. У Пукавки вибалушені очі, з щербатого рота валує пара:
— Батьку, лихо, немає ґнота!..
— Як то немає? — сказав Бурий. — Куди він подівся?
— Мать, і не було…
— В мішку…
— Мішок порожній.
Усі п’ятеро розгублені, з очей випліскує переляк. Він перехлюпує в очі інших козаків, вони кидають лопати, вилазять на окіп. Я чую, як холодок пробігає в мене під серцем. Хтось круто вилаявся, ще хтось побіг від греблі. Може, має трута про запас? Де там. Побіг до свого коня. Бурий кусає вуса, обриває шнура на киреї. Вона сповзає на землю, неначе підбитий птах. Маленький, сліпий на одне око козачок Нігтик закрутився на місці, немов ужалений. Ще кілька козаків тупцюють, оглядаються, решта стоять занімілі, невловна сіра пасмуга лягає на всі обличчя. Пасмуга смерті.
— Оно… — каже Пукавка. — Тяжари.
Але всі вже й так почули торохтіння по той бік греблі. У видолинку курять пилюкою перші вози з московською піхотою. Там зчиняється галас, лунають переможні погуки, хтось стріляє з рушниці — з радощів. А ми стоїмо закам’янілі, розчавлені, знищені, навіть Бурий не віддає ніяких велінь, бо немає такого веління, яке могло б нас врятувати. Й раптом ми чуємо плач. Він лине з неба, з снігової каламутної імли, наростає й наростає. В голові мені темніє — небесні сили відспівують нас. І враз мана розсіюється: то запізнілий заблукалий ключ гусей поспішає до моря. З гори у видолинок котяться вози московської піхоти, її прибуває й прибуває, а з нею й звитяги, а наша звитяга тане. З возів знімають гармати, встановлюють навпроти греблі. У нас немає рятунку. Це розуміють усі. Час спливає, неначе кров з відкритої рани. Кожна нова мить, кожна крапля наближають до смерті. Смерть наближається до нас, як вогонь по ґноту до порохової міни.
— Треба… запалити… — каже хтось позаду.
Що запалити? Порох? Без ґноту!.. Несосвітенно! Так само можна запалити небо.
Либонь, про це думають усі. Але якось так… як про жахіття в страшній казці.
— Запалити… — неначе сновида, шепоче Миленький.
Козаки відводять один від одного погляди. Ні сіло ні впало Оселедців погляд зупиняється на мені. А далі на мене чомусь спрямовує погляд Нігтик. Уже й Пукавка — невіра Пукавка — зиркає на мене з — під білих брів. Бачу великі, неначе полив’яні мисочки, очі Миленького. У них страх, і трепет, і щось таке, чого я ніколи не бачив у людських очах. Так дивляться тільки на Бога. Один Бурий не дивиться на мене, опускає голову.
…Що ж, розумію. Вони думають… думають, що таке можу зробити тільки я. Й мене не рознесе на шмаття. Адже я — характерник… Плач у небі затихає. По той бік греблі грає сурма…
А в моєму серці… Нащо комусь знати, що діється в моєму серці…
— Що ж, хлопці, — кажу, — і цю біду перебудемо. У кого тютюн сухий? І добрий таки ж… Поганого тютюну я не курю, се ви знаєте.
Кілька рук простягають до мене кисети. Моняється Лукашенко — скупердій і жмикрут, вдає, що шукає кисет і не може знайти, — в нього тютюн найкращий. Врешті простягає неохоче. Натопкую носогрійку, троє чи четверо кресал уже вибивають з кременю іскри. Запалюю люльку, про всяк випадок беру в Пукавки кресало.
Але чомусь не можу зрушити з місця. Кляті ноги неначе приросли до землі. В серці — тиша, там немає навіть молитви. Я не можу молитися. Чомусь не можу молитися Богу. Молитва не допоможе мені. Тепер уже не допоможе ніхто. Навіть той, хто стільки разів намагався купити мою душу. Він також не осмілиться підійти до тих бочок… А кляті ноги… Та невже вони кермують козаком, а не козак ними!
Сурма по той бік затихає. Баритися не можна ні хвилини. Востаннє обводжу поглядом побратимів, зупиняю погляд на Хрінові, на Пукавці. Враз щось вибухає в серці, мене пориває обняти їх на прощання. Роздарувати на згадку свій нехитрий скарб. Але й того не можна робити. Бог не дав мені ні часу, ні можливості попрощатися з світом, минулим, оплакати Україну, нашу біду, проклясти ворогів і побажати щастя друзям.
Кидаю швидкий позирк на Бурого. Він чи якийсь інший гетьман має повести Україну на останній переможний бій. Бурий дивиться в землю. Випускаю з рота хмарку терпкого диму, затиснувши люльку в кулаці, так що жар обпікає долоню, біжу на греблю. Земля позмерзалася в груддя, ковзаю, перечіпляюся, здається, вона гойдається піді мною, перестрибую зашерхлі калюжки, баюри. Попереду щось гупає — ядро свистить збоку, щось тріщить, неначе ламають хмиз, цвьохає над головою кілька куль, але я вже під захистом млина. Зруб міцний, дубовий. Кидаю останній погляд на лівий берег: козаки стоять біля окопу, хоч ядра вже риють землю за кілька сажнів перед ними. Всі вони дивляться сюди. Бурий, Хрін, Пукавка, Миленький… і знову мене пориває помахати їм рукою на прощання, але я надсилу долаю й те бажання. Роздмухую люльку, повертаюся й повільно спускаюся по скрипучих сходах. Один східець, другий, третій, четвертий — останній…
* * *
"Він десь живе, але ніхто з наших чомусь його більше ніколи не бачив". Лука Хрін.