— А за що батько сина бив? Не за те, що програвав, а за те, що одігрувався.
— Облиш свої жарти при собі. — Чортові очі горіли зловісно.
Я міг скінчити гру, але подумав, що тоді нечистий шкодитиме мені, може й зараз щось заподіяти, й погодився. Гра стала важкою й нецікавою. Чорт гнівався, зловісно бликав очима, але те й знай тасував карти. Виграв тільки двічі, а то все програвав. А мені масть ішла до рук, уже й чортенята посунули від батька, повсідалися на лаві й звідти злякано зиркали на мене, вже чорт міняв гру і так, і так, але йому не велося. Та й я… дайте похвалити себе хоч раз на віку… у картах зух. З виразу чортових очей, з сопіння, похрюкування щоразу здогадувався, яка в нього карта, лізти мені в прикуп чи ні, — того ніколи не можна видавати, яка в себе карта, — я плів кільця подвійні, потрійні, вдавав, що в мене карта погана, щоб чорт подумав, що вона в мене гарна, а вона в мене справді погана… Неначе той Мошко: "Якщо я скажу Хаїмові, що їду до Бердичева, то він подумає, що я їду до Житомира, а я таки справді їду до Бердичева". Я до свого Бердичева доїхав. Утомився й рішуче підвівся:
— Все!
Чорт трусився, чорт плакав, хапав мене за поли кунтуша — гравці, котрі програють, усі такі — жалюгідні, але я стояв непохитно:
— Закінчили. Хочу спати.
— Ну… Ще один раз.
— На твій хвіст!
Чорт зфрасувався, підхопився. Та так, що чоботи лишилися на килимі, а він зацокотів копитами. Він накульгував на одну ногу. Під копитами диміло. Вхопив чоботи, зловісно бликнув на мене очима. В дверях зупинився, одмінився увесь — став похмурим, грізним:
— Ти від мене не втечеш. Я давно пантрую за тобою. Ще поплачеш…
Хряпнув дверима, боляче вдаривши по лобі меншого сина — чортенята кинулися за ним. На підлозі лишилися чорні звуглини від копит.
А я ліг на лаву, вже крізь сон подумав, що треба б порахувати гроші, одначе вирішив зробити те вдосвіта.
Досвіток проспав, прокинувся від грюкоту у вікно. Вже зійшло сонце, кімната наповнилася золотим світлом, кілька променів грало на кахлях — на козаках та гарматах, й здавалося, що гармати плюються полум’ям. Свічка догоріла, стекла окапинами в просо, й там білів великий блискучий корж. У кутку було порожньо. Розім’яв закоржавілі онучі, взувся.
Я стояв на ґанку, господар хати — на землі, наставив на мене колючу бороду.
— Живий!
Він і радів мені, й трохи аж досадував, що зі мною нічого не сталося. Виходило, неначе збрехав. Адже всі інші ночувальники втікали з хати ще звечора.
— Як бачиш…
— Хм… А були?
— Були. — Я видивлявся біля ґанку. Слідів не видко ніяких. Тільки жменька свіжого посліду, схожого на козячий.
— Скільки?
— Звечора одно… чортеня. А тоді — троє. Батько з синами.
— І що ви робили?
— Грали в карти. На гроші.
— Хто ж виграв?
— Якби програв — не стояв би перед тобою.
— А де гроші?
— Немає. Мабуть, чортенята покрали, поки я спав.
Сонце так ласкаво, так приємно лоскотало мені обличчя, що я приплющив очі. Отако стояв би й стояв… А мені треба йти. Треба поспішати.
— І що вони сказали?
— Він. Старий чорт. Борода сива та колюча. Наче в тебе… Сказав, що більше не прийде.
— Більше не прийде! — в обвітрених, у червоних прожилках, чорних очах господаря цвіла синя радість, вона розтікалася по всьому обличчю, він аж помолодшав.
— Ніколи — ніколи?
— Ніколи. Перебирайтесь у дім.
Мабуть, ще жодного разу мене не частували таким сніданком, як того разу в хаті Ливона Красія — так називали бородатого господаря обійстя і порожнього будинку. Гречаниками та пампушками, і сметаною — хоч ногами на неї ставай — не провалишся, й салом, яке можна не різати, а брати губами, й смаженою голуб’ятиною, і всілякими пундиками; металася від печі до столу, а від столу до мисника господиня, сиділи на лежанці, повкладавши в рот пальці хлопчик та дівчинка, шелестіли на кучках попід лавами качки та кури, які насиджували яйця — все принишкло та слухало, як я працюю ложкою.
І напакувала мені в дорогу господиня пампушок, сала, пирогів з горохом, а господар притримав торбу й мовив:
— Залишайся ще на ніч. Варка зварить борщу на хляках. Гемонський борщ, у гетьмана такого не варять.
Сказати правду — мені кортіло залишитися. Такої сметани і таких пирогів мені ще не доводилося їсти. І я вірив, що борщ буде кращий за гетьманський. Але, облизавши ложку, подивився на шість зарубок на ній, похитав головою:
— Не можу. Пильна справа.
Красій умовляв і знаджував, а тоді вийняв з калитки, яку носив у поясі, п’ять талярів і поклав переді мною:
— Це тобі за сю ніч. А за ту, яка буде — ще стільки.
Гроші блискотіли знадливо. Я змів їх у долоню та поклав до кишені, одначе підвівся.
— Якби зміг, залишився б. Прощавайте, добрі люди. Живіть у новій хаті.
Господар провів мене за ворота, ще й пройшов трохи вулицею, навіть тут не полишаючи надії вмовити мене перебути ще один день та одну ніч у нього. Зненацька він зупинився, нагнувся й підняв мідну монету в п’ять шагів, підкинув її на долоні:
— Ось бачиш, й прикмета на добру справу. Гріш знайшов. Недарма кажуть: хто рано встає, тому й Бог дає — на що я резонно відповів:
— Але ж той, що загубив, устав ще раніше…
Красій засміявся:
— Твоя правда.
Я закинув на плечі торбу й мовив:
— Трохи не забув… Ще, Ливоне, рогатий сказав, щоб ти більше не ходив до Одарки. А то він вернеться.
Ливон збуряковів, закашлявся, відвернувся.
— Та я ж… не часто. І звідки він?.. От лихо.
— Він знає все, так що шануйся.
— Та вже ж нікуди подітися, — зітхнув Ливон глибоко, неначе останнє змолов. Отаке життя: одному до повного щастя не вистачає пуда хліба до нового врожаю, іншому, опріч власної малжонки, чужої молодиці. Виходило, що тільки в мене є все, бо немає нічого й ні за чим журитися. Хіба що за тими п’ятьма шагами, що знайшов їх не я, а Ливон. Але й то справа непевна. Ніхто з нас ніколи не знає, де знайде, а де загубить, якби знали, жили б інакше. Й знаходимо ми майже завжди менше, ніж губимо, та й рідко коли знайдене йде на користь. Як у малому, так і у великому. Принаймні, втрати роблять нашу душу добрішою та спочутливішою до ближнього, тоді ми краще розуміємо нашого брата в нещасті, коли ж тільки знаходимо, досягаємо, беремо, стаємо надто самовпевненими та гордовитими, байдужими до чужих болячок і лих.