— Погасите — грати не буду, — сказав я.
Чорт показав проти вікна волохатого кулака, й там трохи вщухло. Я почувався приголомшеним. Узагалі—то я граю легко, кидаю мислю сюди — туди, оцінюю і прицінюю своє становище, не вичікую, не перечікую, не жадоблюся, ниньки ж грав зовсім інакше. Сам не знаю, що зі мною сталося. Чорта не боявся, не почував його сильнішим за себе й знав, що це не той дідько, який затягує в опари або топить у річці, а такий же картяр, як і я, ще й випивоха (як і я, грішний), видно по пиці, й табакур, знову ж як і я. А отже щось заважало мені зібратися на силі. Хотів перехреститися й посоромився — дідько подумає, що це я зі слабості. А він сидів задоволений, пика — неначе олією помащена.
Я стасував карти. Кинув одну карту, другу, третю… Чорт підхопив, підніс близько до очей. Либонь, він трохи недобачав. І те знали його діти. Бо чортеня з білою плямою на лобі поворушило губами, чи то саме до себе, чи то підказуючи батькові. Я кинув ще одну карту, навмисне дуже далеко від чорта, він цапнув її ручиською, потягнув… Чортеня поворушило темними і витягненими вперед губами. Я відгадав: "Король бубновий".
Я й далі відгадував, які карти називали чортенята, й щодалі легше. Решту карт у чортових руках я знав. Але ж матінко: у нього туз віна, козирний і туз чирвовий, король бубновий і козирний, десять козирне ще й дві сімки, а в мене валет козирний і чирвовий, вісімка козирна і дві сімки. Походжу я вісімку, він поб’є десяткою, кине два королі, два тузи ще й накриє сімками. Походжу валета чирвового — він поб’є тузом чирвовим, а козирного поб’є козирним тузом, кине мені десятку, два королі і знову накриє сімками. Чортенята вже он плямкають від задоволення губами. А що коли я походжу козирного валета? Чорт — він такий же гравець, як і всі…
І я недбало жбурнув валета віно. Чорт побив його королем. На це я й сподівався. Тепер можна кидати валета чирви. Чорт поклав на нього туза чирви, й у нього на руках лишився голий бубновий король. Тепер я вже не боявся нічого — походить він дві сімки, я накрию козирними вісімкою і сімкою, жбурну останню сімку. Виграш!
Чорт походив мені короля. Я побив козирною вісімкою й накрив чорта сімками. В нього очі полізли рогом, а чортенята замекали так жалібно, аж мені на мить стало їх шкода. Одначе й жаліти не випадало.
Ми грали, я й далі відгадував, які карти називали чортенята. Наступну гру виграв на нікчемних вісімках. Зібрав їх усі чотири, й коли нечистий накрив останню козирною сімкою — кинув дві сімки — одна була не в масть. Отако виграв знову. За вікнами засвистіло й загуло погрозливо. Друге, без плями на лобі, чортеня подало батькові мішка, він вдруге відрахував сто битих талярів. Я пожбурив їх у куток, вони задзвеніли й лягли купкою. Чорта те здивувало. Чорт тасував карти й поглядав на мою сережку, було видно, що вона його дратує й непокоїть.
Тепер з мене ніби звалився лантух з просом. Я грав, як завше: баляндрасив, сміявся і в такий спосіб забивав памороки чортові, збивав його з думки. За третьою роздачею карт запитав несподівано:
— А в тебе хвіст є?
Чорт вирячив очі.
— Аякже.
— Для чого він тобі?.. За нього тебе легко вхопити…
— Така мода…
— Дурна мода. Ти ж його, мабуть, обкалюєш.
— Брешеш, — обурився чорт і нахилив униз руку. Тепер я сам побачив, які в нього карти.
— Таких гравців, як ти, по сім за цибулину, — не давав оговтатись чортові. — А по хвилі: — Е, братику, хто їж ліпить на даму валета… Не по природі… У нас жінка знає своє місце…
— Пробач… — пробурмотів чорт. Микульнув очима, втік поглядом у карти. Засоромився.
Чортові довелося здавати знову. За вікном затихло. У нижній шибці зловісно поблискувало. Перестали підстрибувати й чортенята, вони дивились на мене з повагою.
— Отако, чорте, грав я колись з батюшкою. У батюшки повна рука козирів, як оце зараз у мене, а в нього — самі прості сімки та вісімки…
Чорт прийняв дві некозирні дев’ятки, бо подумав, що в колоді вже козирів немає. А вони, миленькі, були всі там, чорт приймав і приймав, і вже не міг утримати карт у руках. Він спітнів, важко хекав й, чи зумисне, чи незумисне, почав удаватися до ошуканства. Оголосив вісімку, а кинув дев’ятку. Я вернув йому карту. Він упирався, казав, що оголосив дев’ятку, я підвів очі до чортенят:
— Скажіть, хлопці, яку карту назвав ваш батько.
Чортенята шморгали носами, одне від хвилювання висунуло червоненького язичка, а я не давав старому чортові оговтатися:
— Скажи, а ти теє… з чортицею ще спиш?
— Хіба ж можна… при дітях…
— Та вони вже, либонь, самі під запаски заглядають.
Чортенята засоромилися. А я й далі вгадував по їхніх губах, які карти бере до рук їхній батько.
— Ех, оце б ще по чарчині, — зітхнув. — Може, хлопці принесуть?
— Ти ж не пияк.
— Не пияк, а люблю добру чарку… добрий тютюн і молодицю з товстими п’ятами.
— Пхе…
— А що ж ще маю любити?
— Горілка та тютюн забирають силу.
— Все наше життя — розтрачення сили, себе самого до висохлої шкіри, до жовтих кісток. Приходимо молоді, дужі…
— А ти — Сократ.
— Не знаю такого. Життя — це ковила по плечі, кінь розрива її грудьми, й тиква з скаженою, і тютюн, — викуриш люльку, а той дух тютюновий стоїть у степу цілий рік… І корчма при дорозі, в якій такі ладні, веселі дівчата…
— А вірність, а милосердя, а розум?
Я розумів, що нечистий шкилює, хотів пошкилювати й собі, та зненацька мовив серйозно:
— Так мало милосердя у світі. То що, по чарчині?
— Я не п’ю… — І очі в карти, — невпевнений, знічений.
— Го — го. Брехня. Немає такого чорта, який би не пив.
Чорт сопів, при тому видував з носа великі руді волосини, й те було неприємно.
— За картами не п’ю.
— Тоді твоє діло зовсім кепське, — й показав свої карти.
— Ти — костир шахрайський, — з лютістю прохрипів — промекав чорт, та так жалібно, що якби не завдавав мені картярського шахрайства, пожалів би його.
Чортенята заплакали. Я кинув у куток сто талярів, одягнув шапку. Хотів підвестися, але чорт вхопив мене за руку.
— Е, ні…
— Я виграв чотири рази. Якщо ти навіть виграєш останні два рази, то увесь круг все одно за мною.
— Хочу одігратися.
Я сміявся в душі над чортом — такий він був зобижений і збентежений.