Вони з пошанівком, задки, відступили від берега й віддаленіли.
Я кинув мішок у воду, знову запоясався, заглянув у водяне плесо — який у мене вигляд: чи не видає мене одіж і пика моя! На мене глянуло з води щось крутолобе, з перекошеною щелепою (гойднулася вода), вогняно блиснула сережка у лівому вусі. Вона дісталася мені від галерника Корсака, — передав перед смертю, не золота, не срібна, але блискуча, сяйна, на ній якісь таємничі знаки — півмісяці, ніколи й ніде не бачені звізди, турки хотіли забрати її в Корсака, а тоді чомусь жахнулися й більше не чіпали, і козаки її не люблять, не люблять навіть дивитися на неї, а мені вона до душі, й не просто до душі, коли наляже на серце туга або коли потраплю в скруту, помацаю сережку, і туга відлітає, й прибуває сили. Отож я й зараз доторкнувся до сережки та вибрався на берег.
Ранок упав на степ, неначе біла свита з молодого плеча. Дискантував будильний півень на возі—драбиняку, луськало дерево під сокирами кашоварів, шкірготіли (неначе по душі) залізні істики, якими вишкрібали з казанів учорашній підгар учорашньої кулеші, поспішали вмиватися до річки жовніри — військо встає рано, аби доточити собі часу для побиття супротивників, а іноді й для власної смерті. Посеред наметового містечка височів найбільший — шовковий, голубий, прип’ятий до землі жовтими шнурами, аби не злетів і собі в голубе небо, намет, либонь, коронного або польного гетьмана, а за півсотні кроків — трохи менший, смугастий, — регіментаря, а може, верховного комісара. Довкола великого намету обсілася поважна тиша — його господар ще спав, варта дрімала стоячи, — а біля меншого телесувався біля новенької конов’язі молодий служка, не міг упоратися з норовистим конем. Я йшов через табір, це найбезпечніший шлях, вдавав із себе заклопотаного, ніхто не звертав на мене жодної уваги, табір пробуджувався, комашився, жив своїм звичним військовим життям. Найважче буде вийти з табору, для того потрібна якась видима всім причина. Я ще не мав її. Йшов через ворожий табір, через віки приязні, а далі недовіри і жадоби, які зробили нас ворогами, бо ж одні прагнули панувати й примусити інших орати степ. Я орати комусь степ не хотів. Із смугастого намету вийшов чоловік у натільній сорочці, в чоботях з срібними бляхами, розвів руки, широко позіхнув, підставив кошлаті груди турчаку, який тягнув знизу. Позіхнув ще раз, обізвався до козака:
— Чого це ти, Науме, схарапудив коня?
Від чоловіка на мене війнуло запахом бузку.
Я зашпортнувся в бур’яні, мені перехопило подих, туга грудка зсотилася в горлі й стиснула його. Це був він… Кого шукав і не міг знайти. Кого хотів і не хотів знайти. Кого вважав мертвим, а потім він виявився живим, але мені сказали, що він далеко — далеко. З ким не раз грілися біля одного багаття, втікали на одному коневі, доганяли літа парою вороних, хто подарував мені найкращу в моєму житті шаблю, а я йому… а він у мене… він у мене відняв найдорожче. Мимовільно приплющив очі й знову розплющив їх… У грудях запекло, в горлі забулькало — кинутися зараз і потяти його… Але нині я не належу собі. Гамуючи давку лють, дивився на Пива.
Неширокий у плечах, тонкий у стані, маленька голова, маленькі, притиснуті до голови вуха, чорний, як смоль, прилизаний чуб, круті великі надбрівні дуги, під якими глибокі гострі вузькі очі, гарний з себе, й водночас щось гадюче в тій голові (майнула в уяві голова полоза), здається, розтулить рота й замелькає роздвоєний язик. Гай — гай, те мені привиділося; таким він був колись, нині й станом розповнів, і чубок порідшав та посірів, і очі трохи вицвіли, а все одно погляд гострий, і весь пан Пиво — пружний, сповнений рішучої гострої сили. По мені ковзнув погляд і відвів очі. Не впізнав. Не диво. Я знаю, що змінився вельми, була і в мене густа, як щітка, чуприна, та облетіла, неначе кульбаба під осіннім вітром ("не облітає волосся з дурної голови!"), лишилася куделя довкруж голови, неначе в бога Саваофа на іконах, і брови з плисових стали острішкуватими, гострими, а звідки взялося нехай і невелике черевце — Господь знає. Адже не в пуховиках і не на пампушках кохав його, життя котило мене на таких перекатах, диво, що й досі живий. Тоді, коли ми з Пивом бачилися востаннє, мені було років двадцять, йому — років тридцять, відтоді минуло дванадцять літ. Мене не впізнає ніхто, й добре, що не впізнав він, хоч я йому не заподіяв нічого (ще не заподіяв!), а він мені… Хто ж він тепер? Регіментар?.. Себто полковник? Тоді був сотником надвірної варти. Кров кипіла в моєму серці, я дивився в землю, щоб не виказати себе.
— Так чого ти телесуєшся? — Пиво до Наума.
— Хочу повести на водопій — не дається, — розгублено відказав парубійко. — Здурів кінь.
Буланий румак з звіздою на чолі косував кривавим оком, бокував, показував великі білі зуби. Хлопець не розумів, що жеребець побачив біля сусідньої конов’язі кобилу й рветься до неї. Либонь, щаслива нагода йшла мені до рук.
— Дай напою, — сказав і поклав жеребцеві на храп долоню. Легенько потис, другою рукою полоскотав за вухом, жеребець затих. — Я зараз… напою. — Й потягнув за собою повіддя дорогої гнуздечки з китицею та срібною бляшкою на ній.
Буланий пішов за мною. Смертельна небезпека висіла в мене за плечима, а я милувався конем. Який це був кінь! Кидав точеними копитами граційно, легко, він мовби відштовхувався від землі, не хотів іти по ній, хотів летіти — тільки ж я круто тримав у руках гнуздечку, — він високо, гордовито підносив голову й струшував гривою — скидав невидимі порошини, пофоркував, і чисті повітряні струмені з його ніздрів били мені в плече.
— От бачиш, — сказав пахолкові Пиво. — Отако треба. Ей ти, вернешся, отримаєш на кварту.
"Вернуся… Вернуся. Ось зараз вернуся"… для чогось повторював, а сам чіплявся оком за ліс на овиді, проштрикував табір, видивлявся лаз на волю. Скрізь — варта, не вельми пильна, але при зброї, засідланих коней не видно. Он там вартові щось п’ють, туди треба йти. Я спокійний, я завше спокійний у небезпеці, хоч це зовсім не свідчить, що не відчуваю страху. "Огризайся, але виривайся" — викарбував собі назавжди. Кінь мене послухає, в цьому впевнений, немає такого коня, який би зноровив піді мною, і кулю на мене ще не одлито. Голими руками мене не візьмеш, та й збройними не дуже…