Старшини намагалися випитати у Білокобилки, як він збирається пройти крізь ворожий табір, давали поради, але він твердо відказав:
— Я — сам!
Хоч, либонь, ще не знав достеменно, як пройде через ворожий табір.
— Ти пам’ятаєш, що маєш три тижні, — сказав наостанок гетьман, і сказав так, що Білокобилці це вельми не сподобалося.
— На подушках у дядини не залежуся.
Ще й через це не любив Білокобилку Бурий — той завжди казав останнє слово. Хоч сто скаже гетьман — він усе одно — останнє.
По дорозі до своїх куренян Білокобилка зайшов у намет до цилуриків провідати Булавку. Але бандурист його не впізнав, метався в гарячці, кликав до бою — вів за собою піснею козаків, називав на імена, а всі ті козаки були мертві. Булавка вів за собою тіні. Білокобилка знав, що вже ніколи не побачить бандуриста, не заспівають удвох на могилі, не повеселять братчиків, відстібнув від пояса невелику фляжку на срібному ланцюжку, подав цилурику:
— Такий козак помирає!.. У найвище дерево грім б’є… Якщо Булавка прийде до тями, нехай вип’є. Та дивися, не вижлукти сам, — погрозив. — Я дознаю!
Цилурик образився, закліпав об’їденими якоюсь хворобою повіками:
— Я чоловік чесний, учений…
— Учений, але мало товчений, — суворо сказав Білокобилка.
— Не вип’ю… Оддам Булавці. От хресті—бог, — чомусь скулився й перехрестився цилурик.
Білокобилка востаннє подивився на татаркувате обличчя бандуриста — такий козак був, у походах міг прожити на самій воді та на корінцях дикого часнику, останній сухар розділить між козаками, а сам і ріски не візьме в рота, шабля його не брала, кулі обминали, і ось, пукнув якийсь ляшок зі скелі, й немає Булавки, здавалося, що він з кременю, з криці, а він з гарячої плоті, але якби не здавалося так, то й інші були б слабкіші. Ти сповнив Божу волю на землі, козаче, наклав головою за свою, християнську, козацьку землю, я згадуватиму тебе. Допоки? Не знаю. І те залежить не від нас. А від того, чи заколише нас доля на шовкових травах, чи пожене зламаним кураєм по полю. А може, завтра спогад про Булавку навіки засне в Білокобильчиній голові… Не мусить заснути. Бо тоді він засне і в головах трьох тисяч нині ще живих козаків.
День конав у скісних променях зеленого сонця.
Козацьке сонце сходить у москалів, а заходить у турків, і щоб не загубилося, турки приковують його до шпилів мінаретів, але воно знову одривається і втікає в козацький край. Біля ніжного, неначе щойно викуваного серпика — два круги, ясний і темний, ясний щез опівночі, а темний тримався, і скелі стояли темні, похмурі, й чорна вода з похлипом котилася поміж них до моря, й сонно перегукувалися похриплими голосами дозорці: "Вартуй!" — "Вартую!" Натомлено кліпали в небі зірки — душі померлих, — яскраві — праведні душі, тьмяні, маленькі — грішні, завтра, позавтра побільшає над Хортицею тих і тих.
Угорі нічну імлу перемелювали тисячі невидимих качиних крил, лунав пересвист куликів і ґелґіт диких гусей.
В Савутину балку Білокобилку провели Хрін, Миленький і Пукавка. З ними ув’язався незугарний золотушний козачок Ремінь — п’яничка ("встає з курми, а ляже з свиньми"), неподалік від річки Ремінь притримав Білокобилку за руку, прошепотів у вухо:
— Ти йдеш… Чи й побачимось. А мене долягає Скриньченко. Не люблю я його. То — ворог мій. Пошли на нього порчу. Тобі ж нічого не варто. Пошли. Ось таляр…
І втиснув Семенові в руку битий таляр… Білокобилка пожбурив таляр, той блиснув сріблом, упав у воду, і там завирувало, либонь, його проковтнула величезна щука. Білокобилка сплюнув під ноги, в його очах змигнули лихі вогники, він так подивився на Ременя, що того враз скорчило, Ремінь ухопився за живіт і, стогнучи та пускаючи гласи другим кінцем, порачкував від берега. Білокобилка запечалився: чому ніхто не просить ближньому добра, а тільки зла, — майнуло в голові, — може, через те ми й нещасні, через те й потинають нас вороги…
Семен роздягнувся й стоптав у шкіряний татарський міх — шерстю досередини — одяг, міцно затягнув шнура, почепив міх собі на спину. На шию почепив тугого, також татарського, лука, в зуби взяв стрілу. Лише одну. Так чи так: друга вже не знадобиться. Майнула в повітрі хрестата тінь кажана, десь у плавнях заплакала нічниця. Берег, до якого мав плисти Білокобилка, ледве мрів у сірій мряці, за ним, далеко на сході, невиразною цяткою прокльовувався світанок.
— Дай я тебе перехрещу, — прошепотів Пукавка, — щоб русалка не залоскотала.
— Я голих дівок не боюся, — відказав Білокобилка. Він уже стояв по коліна у воді. Біліло козаче тіло, біліла лисина, погойдувався за спиною шкіряний мішок. Поталапав рукою у воді:
— Не страшно топитися, страшно води холодної. — І зайшов попідруки.
…А далі козаки побачили, як у воді майнула довга, велетенська рибина, крутнулася на місці й біля самої поверхні попливла до протилежного берега.
* * *
Синій, з червоними відворотами жупан надвірного рейтара був на мене трохи задовгий, довелося попідкачувати рукава, сам рейтар мандрував у темних Дніпрових хвилях до моря, стріла влучила йому в горло, і він звалився з кручі без стогону.
Стояла хвора передранкова тиша, тицявся, неначе сліпе цуценя, в хмари місяць, ніч і день ще грали в переваги — ваги, але ранок наступав навально, про це оповіщала зорянка, прокльовувала тонким співом зорю, вона співала в осокорах, які зібралися на свою нічну раду й не встигли розійтися по своїх місцях, стояли купою, де їх застав світанок. За моєю спиною десь зовсім недалеко заіржав кінь, на його поклик обізвався другий, хрипкий голос гарикнув на коня. Я затовк назад до шкіряного мішка одіж, прихоплену на випадок, коли б мені не трапився польський дозорець і довелося пробиратися берегом, а далі поза табором луками, як раптом над моєю головою почулося тупотіння, голосне сякання й добірна польська лайка. Я кахикнув — не тихо й не голосно, — на крутому відкосі хилитнулося дві постаті, клацнув зведений курок.
— Ти хто?
Дві рушничні цівки промацували мій живіт. Я приклав до вуст палець.
— Тихо! Геть звідси. Бачите ж — беруся до козаків у вивід, — і потягнув із мішка козацького кунтуша, по тому почав стягувати з себе мундир надвірного рейтара. — Пріч!