584.
Бо ось, коли найбільше горе б'є
коли ввесь світ страшний, навколоплинний
безоднями чигає на моє
життя, мов океан на тінь піщини;
коли тепла, що в серці іскра є,
жадаю від космічної родини,
як вітром вибите з гнізда орля
від блискавки зеленої здаля, —
585.
я кинутий широкому узбоччю
ярів і круч і гнівного Дніпра
крізь ревища, неначе тічку вовчу,
що десь над падлом серед степу гра, —
перед тобою, Вічносте, не змовчу
свого прокляття, як ота гора,
де безневинну душу розпинали
і людські, і міжзоряні анали...
586.
І всі ясні, стрункі сонця вгорі
від розпачу на сяєво не всохли,
коли народи не річок, морів
кривавих забажали із Голгофи,
лишаючи на згарищах віків
до нашої страшної катастрофи
жінкам тужити голосінням птиць
біля сухих, кривавих шибениць.. .
587.
І там, на небесах, коли орбіту
зоря зорі прорве у стрічну путь
і зливою рясною вогнеліту
у безвість осідатися почнуть, —
то рій світів зі спокоєм Граніту
над ними пронесе себе в забудь,
не капнувши й жіночою сльозою
за вибитими у безодню з рою. . .
588.
І слугувати вже не буду я
найкращій Фебовій пречистій діві,
бо дика вулиця і крики дня
моє єство у бунті та у гніві
марнують, і від мук душа моя
згубила мрію й почуття у співі,
немов колоссям тане добрий сніп,
як вітер переверне стаю кіп...
589.
Бо жах, не Бог, коло людей падкує
і гонить їх розбоєм у віки,
туди, де спредковічну прірву чує,
як чують кров на відстані круки,
а залізниця путь йому простує,
у Вічність націляючи гудки
й розсовуючи в неміренність обрій,
немов цареві в ноги килим добрий.. .
590.
Свідомість людська, бідна і мала
і взята у маленькі млисті межі,
на іскри схожа, сповнені тепла,
що рвуться з велетенської пожежі. . .
Куди й для чого? Не говорить мла,
де смерть з початком спить в одній одежі...
Душе ж моя важка, життя моє,
який ще жах тобі страшніший є?..
591.
Гей, Дніпре, Дніпре, скований левище,
віддай мені крицеві панцері,
що ти із дна підняв собі на грище
і ними скелі в берегах старі
ворушиш, ніби вітер попелищем,
а з каменю розтертого вгорі
громадиш інші хмари над лісами,
що ляжуть у полях піском-буртами...
592.
Віддай мені і хай слова мої,
закуті в крицю давнього завзяття,
впадуть, як ще не бачені рої
отрутного і для світів прокляття,
в безодні вічні, аж у ті краї,
де наливаються вони з безладдя,
щоб вибухли серед всесвітніх зел
і з космосу зробили млу пустель! ..."
593.
І враз, немов підстреленая птиця
Свиридові упала тінь з-під віт,
яри гукнули, ніби громовиця,
за краєвид Свирид хитнувся в світ,
і там, де спить підрубана ялиця,
шугнув туди, де може сотні літ
верба держиться дуплами з безодні
і ними виє, як вовки голодні.
594.
Услід йому із револьвера раз
спалахнуло над кручею тривожно:
"Оце тобі від нас такий Пегас,
як сісти у постіл було не можна!"
Гукнуло щось, і зупинився час,
немов гора посеред ночі кожна,
лише дуби хилились, як жита,
і вила глухо чорна самота...
ПРОЯСЕНЬ
І прийшла одна дівчина до ворожки та й сказала: "Учора бу-
ло Купала, і всі дівчата пустили на воду вінки із свічами, а я ле-
жала в недузі і не в силі була спитатися долі. І цілу ніч я ду-
мала і на ранок видужала... І я сьогодні хочу взнати долю, хоч
від ворожіння" ...
І ворожка помовчала та й відповіла: "Піди на причілок моєї
хати, вирви ружу, і не заходь вже до мене, а йди за село, на
стежку, що між житом. І ружу поклади серед стежки, а сама ляж
у житі й дивися. Як візьме квітку дитина, чи жінка, чи чоловік —
не буде тобі щастя, а як парубок, то йди за ним мовчки, аж доки
він не оглянеться. Тоді будь розумною і скажи: "Віддай мою
квітку". І парубок буде твій". Дівчина так і зробила. Перший
ішов парубок і справді взяв ружу, але дійшов до річки, сів на чо-
вен і переїхав, а дівчина, щоб за ним іти, швидко роздяглася,
взяла в руки сорочки і пішла бродом через воду. Річка була ши-
рока, а посередині глибока. Дівчина цього не знала і вернулася,
бо помочила б сорочки і соромно було б доганяти хлопця мокрій,
а хоч голій.
Ну що, як справді то дівоче щастя було, і чи годиться, хоч
і дівчині, боятися сорому там, де справа йде про все наступне
життя? Ну, а коли то було хто його зна й що, то й то треба
було йти навіть у мокрих сорочках, бо нез'ясованість кричала б
на все переднє життя так, що глушила б голоси і ті, що на світі,
і ті, що в душі, про втрату чогось дуже хвилюючого і такого,
яке довго ждали і яке вже ніколи не настане.
ПОКИНУТА
595.
З гір київських, що схожі на підгерстя,
хитнулася студентка до колод,
лілею тиснучи собі до серця,
неначе найдорожчий свій клейнод;
але її не підхопив, здається,
там ні гульвіса, ні прихильник мод,
бо мають право всі у нас на м'язи —
і комісар, і жінка, й свинопаси.
596.
А день кульбабою на тихий став
котився з сонцем теплим та хмарками
і за Дніпром тополі натягав
до неба ніжнозорими боками;
а з них дуга, неначе з дзвона "бав",
рожева й тиха, мліла над пісками
і маривною смугою до дня
плелася, мов до сонного коня.
597.
Але студентка у тяжкій утомі
не бачила, на що стає стопа,
минаючи каштани нерухомі
так само, як душа якась сліпа,
яку жене таємний серця пломінь
сказати горе схованим степам
за містом, де Дніпро ще вільно плине,
бо серце інколи без слова гине.
Дівчина
598.
"Мисливець, пан Живіт, мені казав,
що на Дніпрі, під Лисою Горою,
Свирид з одежі вранці кров змивав
холодною, роздзвонною водою;
сідав на камінь, здавлено стогнав
і на виду аж синій був собою,
і обережно так, наскільки міг,
невисушений одяг так і вдіг.