568.
Кімната тріпотала, як намет,
вся навстяж, хоч було і пізно дуже,
а на підлозі в хурканні газет
на книзі кукувавкав сич від стужі:
вітрами звіювався на момент
та й знов вилазив на свій том байдужий...
Куди ж поніс Свирид свою журбу?
Не скаже сич, ні ніч, ні гуркіт бур...
ПРОЯСЕНЬ:
Дитині завжди мало простору: все вона зачіпає, через все
спотикається і завжди біжить туди, куди, кажуть, не можна біг-
ти, куди її ,руки дорослих не пускають. Юнак теж дитина, він теж
починає життьовий шлях з образу орла, тільки не того, що злітає з
гнізда, а того, що вже летить у просторі без початку і кінця, ніби в
тім просторі, якого бажала і дитина. Олександер Македонський, Ко-
люмб і Байрон найкращі образи, що втілюють цей єдиний рух
дитини і юнака в безконечність.
І через те, що смерть під тином те саме, що смерть у про-
сторі, смерть орла на лету, що не долетів до мети, ні вернувся
назад, смерть в дорозі без початку і кінця, в рухові від Олек-
сандра Македонського, Колюмба і Байрона в космос, до розпачу,
до бомби, що підпалює цей космос, — я люблю омісцевлене і ні-
коли не мав і не маю бажання завжди бути молодим, щоб не пе-
реживати знов страждання від питання: і навіщо воно людині?..
І з хвилюванням сердечним кажу: нехай живе Шевченко, Гомер,
Толстой і Гюґо, бо обмеженість і любов до неї, якби це було
можливе в природі людини, врятували б наш бідний світ...
ВИКЛИК
569.
Немов титани із старого світу
прийшли на Київські смутні степи
та й почали об кручі з неоліту
свити трусити, як снопи з копи,
так бурі упадали із зеніту
і в гори давні, в земляні стовпи,
товкли, й земля гула, ліси стогнали,
і чорні хмари з неба місяць гнали.
570.
Верхи дзвеніли випадкових скель
і вітер рвали гостротою зуба,
і вили сови із нічних пустель,
вітаючи у кручах душогуба,
де дерево ніяке не росте,
а на конячих незаритих трупах
на місяць жовтий гавкали лиси,
щоб крови дав з небес, а не роси.
571.
Дніпро стогнав і воду й давню зброю
шпурляв на береги, мов сковзалки,
та криця й хвилі власною вагою
сповзали знов у глибочінь ріки,
і все: тополі й верби з рогозою,
і скриг заліза, і Дніпра шматки
єдиним подихом кипіли нині,
мов вічний штурм одвічної твердині.
572.
Та не тієї, за яку давно
Москва і Турки, і Ляхи біляві
життя пустили на глибоке дно,
спочатку людській залишивши славі
розбите запорожцями стерно
і трави скрізь на берегах криваві,
що хиляться й тепер до наших хвиль
шуміти про злобу чужих зусиль.
573.
Най глинищем одним у горах висів
повалений громами осокір,
у листі в нього щось тривожно лис їв,
на урвище підводячи свій зір,
бо там над ним, де вітер свист вів,
людина височіла у простір
небесний, криком говорила туги
до неміренної, як світ, потуги.
574.
І рвалося волосся на чолі
виттям, бурханням і стогнанням бурі,
і місяць на розбитому крилі
летів крізь хмари на ставки понурі
і на яри від вогкості гнилі,
й на чорні Київські прадавні мури;
З віччю в людини сяйво дивне йшло
й чоло тримало в світлі, мов шолом.
575.
"Гей, сило всіх початків і загину,
з останнім словом я до тебе став;
ти вирвала ворота й брами впину,
що у світах тримала тьма густа,
і геть розкидала, немов скотину,
великими пожежами повстань —
і всі стихії вирвались до лету
і трусять нашу вже стару планету...
576.
Сама ж, гей, сило, на безоднях ти
пливеш з розкритим і порожнім лоном,
і саме час мені слова стрясти
з душі, неначе ос отрутне ґроно,
в ту совість, що утворює світи
серед якогось вічного закону,
який формує тут звіриний ЛЮД
надхнення убивати і мій труд
577.
за те, що ідолам його і фарбам
плякатним не згинав ніде колін
і всім різницям і тюремним штампам
у мене в серці не творився гімн,
аби не чути як складає ямбам
хвалу волячий запашний загін,
що правду визнає в густій толоці,
а волю в держаках від вил на боці
578.
і що на мертвий у степу парад
не йду між мертвими вночі лягати,
і, збільшивши неповорушний ряд
великої пекельної загати,
не жду, аж доки широчезний зад
державної тварюки, мов з гармати,
не звалить у задушливих громах
в степу безгласім мосянжовий жах!
579.
Гей, сило смерти і в світах обнови,
за це совєтське стовпище святе
мене від себе випхнуло в діброви,
де шум дерев зловісністю росте
і рине глум із дір світобудови,
щоб я, чекаючи з Чеки гостей,
вигукував останніми словами:
Єдине все, що в нас і що над нами!
580.
І хай собі Дніпро реве, шумить
і б'є в німе вікно душі моєї,
і краплями брудними кожну мить,
переливаючись, плющить із неї,
московську відмиваючи блакить
і сповнені отрутою ідеї,
що сіллю сліз і кров'ю давніх мук
до скла душі пристали, мов карук...
581.
І від Дніпрової нехай стихії
болять потрощені кістки в мені,
й нехай душа від водяної дії
прозорішає навіть в глибині,
де давнина моя летить на мрії,
неначе птах в нагірній вишині,
а я нехай мовчу і не питаю,
чи долетить вона колись до краю...
582.
Бо в світі має все останній грилі —
і золоте добро, і зло злиденне,
лише не знаю, чи росте шпориш
у Дантовій Італії без мене...
Ох, сило сил, ти на світах летиш,
неначе щастя десь моє шалене,
шукаючи коханої снаги
в розсипаному сонці навкруги!
583.
Та все ж чи ти єдина із світами,
гей, незбагненна вічносте німа,
і чи колись вони були сонцями
без тебе там, де іспредвіку тьма? ..
Земля мене вродила під кущами,
де комашина в холодку дріма,
чи я й вона єдине щось являю
з тобою і космічністю без краю?