Поет

Страница 37 из 37

Тодось Осьмачка

672.
Співай же, пташе, соловею мій,
і заглуши обурливу свідомість,
що крапля Вічности в душі малій
нашіптує про Вічність дику повість
і попіл видає, як той палій,
прекрасного спорудження натомість,
аби я діядему із октав
в останній день на лисину поклав.

673.
Чого ж мовчиш і не співаєш відти,
поете травня, місяця й дібров?
Чи може ти зненацька вже помітив
не маків цвіт, а горличчину кров,
і дуба мертвого, і мертві віти,
і з розпачу страшного захолов,
а не тому, що ти почув самотню
душі моєї тугу, як безодню?

674.
Бо може і поети людські всі
тобі страшні, немов коти й собаки,
які чигають літом у лозі
на бубирці, на птахи та на раки,
а лисина чи сива волосінь
казкам лише такі страшні ознаки,
як стерті зуби слинявих ротів
і у собак і у старих котів.. .
675.
Тоді, коли блискучими ночами
холодний місяць колесо своє
на океани скачує з ключами
і сонцю під проміння подає,
шепочучи з лісами та річками,
що в тьми і світла вічна згода є,
лише твоє не має серце згоди
з ознаками понурими природи...

676.
Алеж . .. Але сьогодні так мені
шалено хочеться твойого співу,
коли стою за селами в стерні,
не тямлячи себе від мук та гніву,
що озія космічна у вогні
гуде про казку втрачену чи діву
гей, на моїх розпечених висках,
немов ковпак на дурневі в дзвінках! ...