— Негарно, — згодився я. — Мені за тебе соромно.
— Я не про те, — мовила Аліса. — Адже третій "Б" полетів у повному складі ще вночі у мішках із-під картоплі на вантажній баржі. Вони-то будуть на стадіоні, а наші другі класи — ні. Я не виправдала довіри товаришів.
— А куди картоплю з мішків діли? — здивовано спитав Полосков.
— Не знаю, — відповіла Аліса. Подумала і додала: — Якими очима я дивитимусь на стадіоні на третій "Б"? Просто жах!
Розділ 3
ТИ ЧУВ ПРО ТРЬОХ КАПІТАНІВ?
Коли "Пегас" опустився на місячному космодромі, я спитав у своїх супутників:
— Які в кого плани? Вилітаємо завтра о шостій нуль-нуль.
Капітан Полосков сказав, що він залишається на кораблі готува ти його до відльоту.
Механік Зелений попросив дозволу сходити на футбол. Адіса теж сказала, що піде на футбол, хоч і без будь-якого задоволення.
— Чому? — спитав я.
— Хіба ти забув? На стадіоні буде весь третій "Б", а з других класів тільки я одна. Ти в усьому винен.
— Я?
— А хто ж висадив із "Пегаса" моїх хлопців?
— Ми ж не могли піднятися! Та й що б сказали про мене їхні батьки? Раптом що-небудь станеться?
— Де? — обурилась Аліса. — У Сонячній системі? Наприкінці двадцять першого століття?
Коли Аліса із Зеленим пішли, я вирішив востаннє випити чашечку кави у справжньому ресторані й пішов у "Місяцехід".
Величезний зал ресторану був майже повен. Я зупинився неподалік від входу, шукаючи місця, і почув знайомий громовий голос:
— Кого я бачу!
За найдальшим столом урочисто сидів мій давній приятель Громозека. Я не бачився з ним років п'ять, але ні на хвилину про нього не забував. Колись ми дуже дружили, і почалося наше знайомство з того, що мені вдалося врятувати Громозеку в джунглях Еврідіки. Громозека відбився від археологічної партії, заблукав у лісі й мало не попав у зуби Малому дракончику — злісній тварині в шістнадцять метрів завдовжки.
Побачивши мене, Громозека спустив на підлогу згорнуті для зручності щупальці, в чарівній усмішці роззявив свою півметрову пащу, по-дружньому потягся мені назустріч гострими пазурищами і, набираючи швидкості, кинувся в мій бік.
Якийсь турист, що ніколи раніше не бачив жителів планети Чумароз, заверещав і знепритомнів. Та Громозека на нього не образився. Він міцно обхопив мене щупальцями і притиснув до гострих пластинок на своїх грудях.
— Старина! — ревів він, як лев. — Скільки літ, скільки зим! Я вже зібрався летіти в Москву, щоб тебе побачити, і раптом — очам своїм не вірю... Яким побитом?
— Ідемо в експедицію, — відповів я. — У вільний пошук по Галактиті.
— Це чудово! — з почуттям сказав Громозека. — Я щасливий, що тобі вдалося подолати підступи злозичливців і вирушити в експедицію.
— Але в мене немає злозичливців.
— Ти мене не ошукаєш, — промовив Громозека, докірливо трясучи перед моїм носом гострими, загнутими пазурами.
Я не став заперечувати, бо знав, який недовірливий мій друг.
— Сідай! — наказав Громозека. — Робот, пляшку грузинського вина для мого найкращого друга і три літри валер'янки для мене особисто.
— Слухаю, — відповів робот-офіціант і покотив на кухню виконувати замовлення.
— Як життя? — допитував мене Громозека. — Як дружина? Як донька? Вже навчилася ходити?
— У школі вчиться, — сказав я. — Другий клас закінчила.
— Чудесно! — вигукнув Громозека. — Як швидко біжить час...
Тут моєму другові спала сумна думка, і, будучи дуже вразливою особою, Громозека оглушливо застогнав; димучі їдкі сльози покотилися з восьми очей.
— Що з тобою? — стривожився я.
— Ти тільки подумай, як швидко плине час! — промовив Громо зека крізь сльози. — Діти ростуть, а ми з тобою старіємо.
Він, розчулившись, випустив із ніздрів чотири струмені їдкого жовтого диму, що оповив ресторан, але відразу ж опанував себе й оголосив:
— Даруйте мені, благородні відвідувачі ресторану, я постараюсь більше не завдавати вам прикрощів.
Дим розповзався поміж столиками, люди кашляли, і дехто навіть вийшов із залу.
— Ходімо й ми, — сказав я, задихаючись, — а то ти ще чогось накоїш.
— Твоя правда, — покірно згодився Громозека.
Ми вийшли в хол, де Громозека зайняв цілий диван, а я примостився поруч нього на стільці.
Робот приніс нам вино і валер'янку, келих для мене і літрову банку для чумарозця.
— Де ти зараз працюєш? — спитав я Громозеку.
— Будемо розкопувати мертве місто на Колеїді, — відповів він. — Сюди прилетів по інфрачервоні детектори.
— Цікаве місто на Колеїді? — спитав я.
— Може, й цікаве, — відповів обережно Громозека, який був страшенно забобонний. Щоб не зурочити, він провів чотири рази хвостом біля правого ока і сказав пошепки: — Баскурі-баріпарата.
— Коли починаєте? — спитав я.
— Тижнів через два стартуємо з Меркурія. Там наша тимчасова база.
— Дивне, непідходяще місце, — сказав я. — Половина планети розжарена, половина — крижана пустеля.
— Нічого дивного, — заперечив Громозека і знову потягся по валер'янку. — Ми там торік відшукали залишки корабля Північних мандрівників. От і працювали. Та що я все про себе та про себе! Ти мені краще про свій маршрут розкажи.
— Я знаю про нього тільки приблизно, — відповів я. — Ми облетимо спочатку кілька баз по сусідству із Сонячною системою, а потім підемо у вільний пошук. Часу — три місяці, корабель чималий.
— На Еврідіку не збираєшся? — спитав Громозека.
— Ні. Малий дракончик уже є в Московському зоопарку, а Великого дракончика, на жаль, ще ніхто не зміг піймати.
— Навіть якби ти його й піймав, — сказав Громозека, — все одно на твоєму кораблі везти його не можна.
Я згодився, що Великого дракончика на "Пегасі" не повезеш. Хоч би тому, що його денний раціон — чотири тонни м'яса та бананів.
Ми трохи помовчали. Приємно сидіти з давнім другом і нікуди не поспішати. Літня туристка в бузковій перуці, прикрашеній восковими квітами, підійшла до нас і боязко простягла блокнот.
— Не відмовте, — попросила вона, — написати мені автограф на згадку про випадкову зустріч.
— Чому б і ні? — сказав Громозека, простягши пазуристе щупальце по блокнот.
Старенька зажмурилася від жаху, і її тонка ручка затремтіла.
Громозека розгорнув блокнот і на чистій сторінці розгонисто написав:
"Прекрасній, юній землянці од вірного шанувальника з туманної планети Чумароз. Місяць. Ресторан "Місяцехід". З березня 2074 року".