Ніхто з дорослих не повинен був знати. Інакше б нас не пустили. Адже немало хлопців постраждали на цьому. Миколку Звягіна взагалі вбили. Вони ж не люди, їм до рук не потрапляй. Навіть не хрестяться. Одне слово — столичники.
Ми пішли утрьох. Едик Брюхий — він хоч і високий, дорослий, але мов муха, по будь-якій стіні залізе. А так — псих. І Світлана Геворкян. Тільки Геворкян не її прізвище, а назване. А потім, коли й Геворкяна вбили, вона все одно Геворкян зосталась. Вона може будь-який замок одкрити. Нарешті я. Мене покликали, бо мене тварини люблять. У кожного свій талант. У мене талант до тварин, бо я їх люблю.
Ці столичники мешкають далеко в тилу. Вони гендлярі кляті. їх наша боротьба за щастя людства не обходить. Вони жеруть м'ясо й курей. Глухий казав, що раніше в Столиці людей було багато. І всі — підлотники. Столиці нема, а вони, наче Світланка Геворкян,— із старим прізвищем. Смішно.
Мені іноді дивно й противно: яке право мають жити на світі люди, позбавлені високих ідеалів? Не готові пожертвувати своїм життям заради них? Я з дитинства так вихований. Я здатен пожертвувати життям заради щастя людства. А чим можуть похвалитися ці столичники?
Ми пішли ввечері, в повний місяць, аби краще бачити шлях. Мотузи, намордники, всіляке добро взяли в клубі. А ножі у нас власні. Нам, вважай, пощастило. Хтось забув у клубі саме стільки мотузів і всіляких речей, які нам знадобляться. І не зачинив клуб на ніч. Я сказав про це Едикові, а він дав мені потиличник. А Світлана Геворкян, яка молодша за Едика, почала реготати. Едик і їй врізав, бо треба було зберігати цілковиту тишу й таємницю, а то хтось із дорослих побачить нас, і потім відшмагають на площі. Та ми вважали, що не лише в дорослих є високі ідеали, а й у нас, підлітків, теж є високі ідеали. От ми й пішли.
Ми підійшли до кінця селища. Тут треба бути особливо обережними, поки будемо пролізати крізь лаз, зроблений давно й досі не розкритий прикордонниками, нас легко можуть помітити і тоді — навіть лячно подумати, що з нами зроблять!
Але нам знову пощастило. Біля воріт нікого не було, і самі ворота були відкриті.
Ми стояли і дивилися, не вірячи у своє щастя.
— Ходімо,— сказав нарешті Едик.
— А прикордонники де? — спитав я дурним голосом.
— А прикордонники у префектурі на весіллі гуляють,— сказала Геворкян.— Запросили їх, отже гуляють.
— А ти раніше знала? — спитав я.
— Ні, раніше я не знала, а то сказала б.
— І ти не знав? — поцікавився я в Едика.
Він навіть розізлився:
— Ти що, допитувати сюди прийшов? От служитимеш у комендатурі, тоді й допитуй.
Не подобалися мені ці відкриті ворота. Ворота треба охороняти. Нас із дитячого садка вчили: кордон на замку!
А тут — пішли на весілля й замок із собою взяли.
Я прислухався — здалеку долинала музика. 1 наче співали.
Едик пішов першим. Він старший, так і треба.
Потім Світланка. Я, як найменший, останнім. Я тил прикривав.
У мене було відчуття — я шкірою чув, що за нами стежать. Від сторожки чи з траншеї. І зараз вліплять нам по кулі в зад... Тут мої нерви не витримали. Я вигукнув — сам не знаю, як це сталося, та я крикнув:
— Лягай!
І сам не ліг, а побіг уперед. Й інші побігли. А ззаду почалася стрілянина. Наче вони сиділи в засідці, чекали, що ми вчинимо, а тоді оговтались.
Ми добігли до черемхи.
Трасуючі кулі йшли високо над головами. Ми забилися глибоко в кущі і зачаїлися, поки не припиниться стрілянина. Але вона не вщухала — з іншої сторони теж відповідали. Загавкали градобійні гармати. Ми лежали на траві, й Едик мене лаяв. Тільки я не розумів, чому він лає мене.
— Бони все одно нас підстерігали,— казав я.— Коли б ми не побігли, вони б нас, наче ховрахів, перестріляли. А ми побігли, от вони й не встигли.
— Звідки ти взяв, що вони хотіли стріляти? — спитала Світлана.— А може, вони й не хотіли.— Вона скулилась, на коліна натягла мішковину — лише воронячий ніс назовні.
— Не кажи дурниць,— просичав Ерик.— Звичайно ж, вони хотіли, але нам треба було ще трохи пройти, а потім ми побігли б — я так хотів наказати.
— От би й наказував.
Ми лежали на землі, вона була холодна. Трава тільки пробивалася, листочки на черемсі були маленькі й зелені, мов клопи-мутанти. Коли тут розбрунькуються квіти, то з обох сторін ночами сюди повзатимуть мисливці за квітами. Хоча життя й сволочне, та все одно деяким людям хочеться квітів, і вони ладні за них платити, а деякі своїм жінкам носять. Тільки багато на цій операції гинуло. Бо снайпери з обох сторін за ними полювали. Іноді смішно буває: чоловік нарвав букет, повзе до своїх, усміхається, радий. Тут його наш снайпер візьме й пристрелить. Він корячкує на нічийній смузі, а квіти йому вже не потрібні. Така ось філософія, як казав мій сусіда Раушенбах, старший сміттяр.
Набігли хмари, вони закривали Місяць, який піднявся вже високо. Нам треба було взяти правіше — прямий шлях був зовсім відкритий і прострілювався. Його використовували лише тоді, коли проходили офіційні делегації чи торгові каравани. З перепустками. А нас хто охоронятиме? Нас пристрелять і кинуть смердіти.
Ми спустилися у вибалок, де під ногами рипіли іржаві бляшанки та сучки, а то шелестів папір — та все достойне із цього смітника вже вигребли. Отже, можна було навіть не дивитися під ноги.
Столичники теж знали про цей вибалок, та ходили сюди зрідка, бо в ньому висока радіація. Чи то зі звалища, чи то якийсь осколок залетів од Братської війни, коли слов'яни штурмували Старий вал і скинули туди — самі знаєте що. Але ми швидко пробігли — якщо швидко біжиш, радіація не встигає приклеїтись.
Там далі, під самим їхнім парканом, невеличкий став — чи велика калюжа, як хочеш, так і називай. Та нам до неї потикатися не можна — там вода отруєна, один хлопець із нашого класу туди утрапив, до пояса, я його в лікарні відвідував — шкіри за пухирями не видно, йому ноги відрізали, та він все одно помер. Ці столичники про калюжу знають, ще б пак — не знати: вони від неї бетонними плитами у три поверхи відгородились. От у цьому й була наша хитрість. Треба було пройти по самісінькому краю калюжі, а потім здертися на стіну з бетонних брил — її ніхто не охороняв. Ми все точно розрахували — адже дощів не було уже місяць, рівень води в калюжі на метр упав, ходи навкруги — не хочу. А ці столичники тупі, що їм бракує через стінку поглянути — ні, сидять у теплі, п'яти чухають.