Ми пробігли, пригинаючися, круг калюжі. Тхнуло від неї бридотно.
У Едика мотуз із собою — він здерся на стіну, мотуз укріпив нагорі — і зник. Я Світланку підсадив, а потім сам за нею поліз.
На гребені стіни я затримався — ризикнув. Мені завжди дуже цікаво дивитися на інші країни. Хоч і в темряві.
У столичників усього більше, ніж у нас,— у цьому головна несправедливість. У них і будинки є, старі ще, довоєнні, в яких можна мешкати. Будувати нічого не треба. 1 людей у них більше — всього у цих мерзотників більше! Розумієте, як це погано, коли хтось має все — і житло, і хліб, а вони ще над тваринами знущаються, а ми поруч — голодні, до школи нема в чім ходити, та терпимо і віримо у світле майбутнє. Не те що деякі.
Я дивився згори вдалечінь і при світлі Місяця бачив дерева, паркани, дороги і справжні камінні будинки оддалік. В деяких вікнах навіть горіло світло — вони можуть уночі запалювати світло!
Нам доводиться створювати мобільні бригади економії, аби виявляти тих, хто запалює світло,— віднімати у них свічки й лампи, бо світло потрібне в школі та лікарні.
— Гей,— пошепки вигукнув знизу Едик.— Ти хочеш усіх сюди приманити? Чого висунувся?
Я не став пояснювати, бо Едик — не дуже цікава людина. Він фізично розвинутий, але розумово йому ще треба підростати.
Я зістрибнув зі стінки. Світлана сиділа на землі, терла ногу. Чорне, туге, кільцями волосся блищало під Місяцем.
— Не розтягла? — спитав я.
— Ні,— мовила вона,— тільки забила.
— А то гляди,— сказав Едик,— ми тебе зараз назад можемо перекинути. Потім пізно буде.
— Пусте,— відказала Світлана,— потерплю.
Вона — людина свідома, справжня скаутка. Коли вирішила залишитись — отже, не зрадить.
Ми пішли до їхнього міста, перебігаючи від дерева до дерева, завмираючи перед галявами, лякаючися крику сови і ховаючись за рогом руйновища. Ми своєчасно почули, як іде прикордонний патруль, і залягли. Вони нас не помітили.
Бачити їх мені було лячно та неприємно. Як тарганів. Це ми, бідні, одягаємося хто у що, а в їхніх прикордонників форма однакова, зелені мундири, зла не вистачає, та ще червоні зірки на кашкетах. Коли б сам стільки разів не бачив, ніколи б не повірив. От на кого ми, юні скаути, зведемо наші кулаки!
Світлана зачаїлася, наче миша, і часто дихала. Інша б ніколи не пішла на таку справу. А вона пішла. Вчора ми у нас у дворі сиділи, а Олександр Митрофанович згадував, як сам на таку справу ходив, ще років двадцять тому. Він і підказав: "Коли б я зараз пішов, неодмінно взяв би Світлану, вірменочку. У неї не руки, а викрутки: будь-який замок нігтем візьме — феномен природи". Олександр Митрофанович сказав нам, що в його часи такі походи, як він висловився — наскоки, до столичників теж суворо заборонялися. Адже наше керівництво свято цінує кожну людину. Недарма нас у школі вчили, що всі військові перемоги не варті і сльози дитини, як писав Достоєвський. Але ж дорослим не потрапити в самісіньке серце країни столичників, не дістатися до розплідника — так його охороняють! А ми, хлопці й дівчата, можемо. І ми хочемо принести користь дорослим, своєму селищу, своїй невеличкій демократичній державі, оточеній тоталітарними режимами. І якщо ми можемо здійснити гуманну акцію, це — добра традиція. Я вже зараз забув, які слова говорив Олександр Митрофанович, а які — ми. Ми почувалися з ним рівними, хоча він — член селищної ради, вуса звисають нижче підборіддя, і при цьому він начальник прикордонників. Бувають такі щирі розмови! Він нам по секрету порадив іти під час другої сторожі, сказав, що тоді прикордонники не такі пильні. Наче сам не був прикордонником. Та я розумів: адже з нами він знову став підлітком, сміливим розвідником...
Ми не могли просто пройти до розплідника. Не тому, що боялись, але на шляху були казарми їхніх дружинників. Довелося брати праворуч, у кущі, де земля світилася зеленими плямами — там теж була радіоактивність, але яка і чому — ніхто не знав. Столичники туди не ходили, а ми — лише в крайньому разі. Я тут взагалі не був, тільки Едик, каже, ходив, але забув, і ми йшли за папірцем, де було намальовано маршрут — Олександр Митрофанович намалював. Він сказав, щоб на зелені плями не наступати — але взагалі-то нічого страшного, там радіація локальна. Потім ми побачили дохлих пацюків. Вони валялися біля зеленої плями. Може, вони зовсім через іншу причину поздихали. Та ми все одно побігли швидше, а Світлана спитала:
— У тебе в грудях не коле?
— Ще не коле,— обережно відказав я.
— Наступного разу треба роздобути бронежилет,— сказав Едик. У нього завжди дурні ідеї.
— І на вуха каструлю,— мовила Світланка.
Праворуч починався паркан. За парканом була їхня промислова зона. Сюди якось наші командос ходили, по запчастини. Тільки не повернулися. А ці недолюдки потім, днів через три, нам катапультою ящик перекинули, з їхніми головами. Ось до якої мерзоти вони дійшли!
Вздовж паркану ми йшли хвилин із п'ятнадцять. Я подумав: може, не треба було саме розплідник вибирати — могли б інший подвиг учинити. Надто вже довго вертатися...
Паркан кінчився, і нам лишалося перетнути центральний майдан. Посеред майдану стояв величезний монумент, із заліза, а може, каменю — рука вперед, на постаменті написано "Ленін". Тільки голови немає. Ще минулої революції відбили. Мені про цей пам'ятник багато разів розповідали. Я навіть знав, що столичники з кимось в Узбекистані змовилися — там голова підходяща є, хочуть поміняти на капусту.
Біля монумента стояв вартовий з автоматом. Не підірвеш і навіть не замажеш. А кортить. Ми в принципі проти ідолів. Це недемократично.
Ми подивилися на пам'ятник — видовище дивне, хоча вони, певне, звикли. Тепер нам іти донизу, праворуч і знову донизу...
Ми проходили зовсім поруч із житловим будинком.
— Жаль, гранат не прихопили,— мовив Едик.
— А куди кидати? — спитала Світлана.
Едик зупинився. Із схилу було видно, що діється в кімнатах, де горіло світло. В одній виднілася стінка, пофарбована в зелений колір, на якій висіла картина. На ній наче був ліс. Чи щось схоже. Може, водорості. А біля вікна сидів чоловік і тримав книжку. Я, звичайно, бачив книжки, але у нас кепсько з книжками. Одна є в школі та ще дві чи три по домівках. В іншому вікні стояли обличчям одне до одного чоловік та жінка. І розмовляли. Вони все зближалися, розмовляючи, а згодом почали обніматись.