Коли "Пегас" відривається від земної тверді, то господарем на ньому і головним начальником над усіма нами стає Геннадій Полосков, відомий космонавт і командир корабля. Ми з ним зустрічалися й раніше, на далеких планетах і наукових базах. Він часто буває у нас дома й особливо дружить з Алісою. Полосков зовсім не схожий на відважного космонавта, і коли він скидає форму капітана-зорельотчика, то стає схожим на вихователя в дитячому садку або бібліотекаря. Полосков невисокий на зріст, білявенький, мовчазний і дуже делікатний. Та коли він сидить у своєму кріслі на містку космічного корабля, він міняється — і голос стає іншим, і навіть обличчя набуває твердості й рішучості. Полосков ніколи не втрачає самовладання, і його вельми поважають у космофлоті. Мені ледве вдалося умовити його полетіти капітаном на "Пегасі", бо Джек О'Коннол пропонував йому прийняти новий пасажирський лайнер на лінії Земля — Фікс. І якби не Аліса, ніколи б мені Полоскова не вмовити. Третій член екіпажу "Пегаса" механік Зелений. Це високий на зріст чоловік, з пишною рудою бородою. Він хороший механік і разів п'ять літав із Полосковим на інших кораблях. Найбільше для нього задоволення — копирсатися у двигуні й що-небудь лагодити в машинному відділенні. Це загалом чудова якість, та іноді Зелений захоплюється, і тоді якась дуже важлива машина або прилад виявляються розібраними саме в той момент, коли вони дуже потрібні. І ще Зелений — великий песиміст. Він думає, що "це" добром не кінчиться. Що "це"? Та все. Наприклад, він бороду запустив, бо прочитав у якійсь старовинній книзі, що один купець порізався бритвою і помер від зараження крові. Хоч тепер на всій Землі не знайти такої бритви, щоб порізатися і всі чоловіки змащують уранці обличчя пастою, замість того щоб голитися, він про всяк випадок запустив бороду. Коли ми потрапляємо на невідому планету, він одразу радить нам летіти звідси, бо звірів тут усе одно нема, а якщо є, то такі, що зоопарку не потрібні, а якщо потрібні, то нам усе одно їх не довезти до Землі, і так далі. Але ми всі звикли до Зеленого і на його бурчання не зважаємо. А він на нас не ображається.
Четвертим членом нашого екіпажу, якщо не рахувати кухонного робота, який вічно ламається, і всюдиходів-автоматів, була Аліса. Вона, як відомо, моя донька, закінчила другий клас, з нею завжди що-небудь трапляється, але всі її пригоди поки що кінчалися щасливо. Аліса корисна в експедиції людина — вона вміє доглядати за звірами і майже нічого не боїться.
Вночі перед відльотом я спав погано: мені здавалося, що хтось ходить по дому і грюкає дверима. Коли я встав, Аліса була вже одягнена, ніби й не лягала спати. Ми спустилися до автольота. Речей у нас не було, якщо не рахувати моєї чорної теки й Алісиної сумки через плече, до якої були прив'язані ласти і гарпун для підводного полювання.
Ранок був холодний і свіжий. Метеорологи обіцяли дати дощ після обіду, але, як завжди, трохи помилились, і їхній дощ вилився ще вночі. На вулицях було порожньо, ми попрощалися з нашими рідними і обіцяли писати листи з усіх планет.
Автоліт неквапливо піднявся над вулицею і легко полетів на захід, до космодрому. Я передав керування Алісі, а сам витяг довгі списки, тисячу разів виправлені й перекреслені, і заходився їх вивчати, бо капітан Полосков поклявся мені, що, коли не викинути принаймні три тонни вантажу, ми ніколи не зможемо відірватися від Землі.
Я не помітив, як ми долетіли до космодрому. Аліса була зосереджена і нібито про щось не переставала думати. Вона так замислилася, що опустила автоліт біля чужого корабля, який вантажив поросят на Венеру.
Побачивши машину, що опускається з неба, поросята розсипались урізнобіч, приставлені до них роботи кинулися їх ловити, а начальник вантаження вилаяв мене за те, що я доручаю посадку маленькій дитині.
— Вона не така маленька, — відповів я начальникові. — Вона другий клас закінчила.
— Тим паче соромно, — сказав начальник, притискаючи до грудей щойно спіймане порося. — Ми їх тепер до вечора не зберемо!
Я докірливо глянув на Алісу, взяв кермо і перегнав машину до білого "Пегаса".
"Пегас" у дні своєї корабельної молодості був швидкісним поштовим судном. Потім, коли з'явилися кораблі швидші й місткіші, "Пегас" переробили для експедицій. У ньому були просторі трюми, і він уже послужив і геологам, і археологам, а тепер пригодився й зоопарку. Полосков чекав нас, і не встигли ми привітатися, як він спитав:
— Придумали, куди три тонни діти?
— Дещо придумав, — мовив я.
— Розповідай!
Цієї миті до нас підійшла скромна бабуся в синій шалі й запитала:
— Ви не візьмете з собою маленької посилочки моєму синові на Альдебаран?
— Ну от, — махнув рукою Полосков, — цього ще бракувало!
— Зовсім малесеньку, — сказала бабуся. — Грамів на двісті, не більше. Ви уявляєте, як йому буде не одержати ніякого подарунка до дня народження?
Ми не уявляли.
— А що в посилці? — запитав делікатний Полосков, здаючись на милість переможниці.
— Нічого такого. Тортик. Коля так любить тортики! І стереоплівочка, на якій зображено, як його синок, а мій онучок учиться ходити.
— Несіть, — мовив понуро Полосков.
Я подивився, де Аліса. Аліса кудись пропала. Над космодромом сходило сонце, і довга тінь від "Пегаса" торкнулася будівлі космопорту.
— Слухай, — звернувся я до Полоскова, — ми перегонимо частину вантажу на Місяць рейсовим кораблем. А з Місяця буде легше стартувати.
— Я теж так думав, — сказав Полосков. — Про всяк випадок знімемо чотири тонни, щоб був запас.
— Куди посилочку передати? — спитала бабуся.
— Робот на вході прийме, — відповів Полосков, і ми з ним заходилися перевіряти, що вивантажити до Місяця.
Краєм ока я поглядав, куди поділася Аліса, і тому звернув увагу й на бабусю з посилочкою. Бабуся стояла в тіні корабля й тихо сперечалася з роботом-навантажувачем. За бабусею височів сильно перевантажений автовізок.
— Полосков! — покликав я, — зверни увагу.
— Ой, — сказав відважний капітан. — Я цього не переживу! Тигрячим стрибком він підскочив до бабусі.
— Що це?! — громовим голосом запитав він.
— Посилочка, — відповіла бабуся боязко.