— Крабакас із Баракаса, — провадив далі головний вухань, — пояснив колекціонерам свої підозри, і вони гуртом відняли у торговця маленький мішечок. У мішечку було лише дві жмені черв'яків. Та коли вони вигребли звідти частину черв'яків, то відразу ж на очах черв'яки почали ділитися навпіл і рости. Зненацька аж із кінця базару почувся зляканий крик. Один любитель співучих птахів висипав корм у клітку й побачив, що черв'яки розмножуються на очах.
— Ні, — перебив другий стражник, махаючи вухами. — Осмілюсь заперечити, ваша благовухість...
Але головний стражник не став слухати заперечень. Він схопив своїх помічників за вуха і витяг їх із кают-компанії, зачинив двері й сказав з полегшенням:
— Отепер я розповім спокійно.
Та двері відразу ж одчинилися, і в щілину просунулося вухо непокірного стражника.
— Осмілюсь... — почав він.
— Ні, це неможливо! — Головний стражник притиснувся до дверей худою спиною і закінчив розповідь: — Виявилося, що ці черв'яки розмножуються з неймовірною швидкістю. Так швидко, що за десять хвилин їх уже втричі більше, а за годину — в шістсот разів більше, ніж раніше.
— А чим же вони живляться? — здивувалась Аліса.
— Повітрям, — відповів стражник. — Само собою зрозуміло, повітрям.
— Киснем! — вигукнув у нього з-за спини другий стражник.
— Азотом! — закричав третій.
Головний стражник затулив обличчя вухами від сорому за своїх підлеглих. Аж через п'ять хвилин він заспокоївся так, що міг закінчити розповідь:
— Одне слово, вже за три години весь базар у Палапутрі був на метр завалений черв'яками, колекціонери й торговці порозбігалися хто куди.
— А торговець? — запитала Аліса.
— Торговець у метушні щез.
— Утік, — почулося з-за дверей.
— Гора черв'яків розповзлася навсібіч. Надвечір вона досягла центру міста. Всі пожежні машини, які заливали черв'яків водою і піною з вогнегасників, не могли впоратися з навалою. Черв'яків намагалися палити, труїти, посипати ДДТ, топтати ногами, але все марно. Повітря на планеті ставало менше й менше. Довелося роздати кисневі маски. Тривожні сигнали SOS полетіли з планети Блук в усі кінці Галактики. Та врятував планету любитель птахів Крабакас із Баракаса. Він напустив на черв'яків їдулок — пташок, маленьких на зріст, але таких ненажерливих, що жоден колекціонер, який поважає себе, їх не триматиме: чисте розорення. Врешті-решт черв'яків пощастило позбутися, хоч їдулки заодно пожерли всіх мурашок, бджіл, ос, комарів, метеликів, тарганів, джмелів і жуків-гнойовиків.
— То навіщо ж цей торговець продавав таких небезпечних черв'яків? — запитала Аліса.
— Як — навіщо? Хотів мати прибуток. Мішечок був бездонний.
— Ні, — сказала Аліса, — цього бути не може. Не такий уже він дурний. Адже колекціонери швидко здогадалися, в чому річ.
— Авжеж, не дурний! — крикнув за дверима другий стражник. — Він хотів знищити нашу планету!
— А навіщо?
— Ми самі не знаємо, — признався головний стражник, відійшов од дверей і впустив своїх помічників. — Ми не знаємо, але відтоді перевіряємо всі кораблі, які прибувають із Сонячної системи.
— Чому саме із Сонячної системи
— Це таємниця, — відповів перший стражник.
— Ніяка не таємниця, — втрутився другий. — Просто той торговець був із Сонячної системи. Він був Людина.
— Дивно, — сказав я. — Але хоч є його опис? Який він був на вигляд?
— Ніякий. Для нас усі люди на одне обличчя.
— Все одно повинні бути якісь відмітні риси.
— Була риса, — зауважив помічник стражника.
— Мовчи! — наказав йому начальник.
— Не буду, — огризнувся помічник. — Той чоловік ходив у головному уборі з горизонтальними крисами й поперечним заглибленням нагорі.
— Не розумію, — мовив я. — Що це за поперечне заглиблення?
— Ваша благовухість, покажіть їм фотокартку. Може, вони нам допоможуть, — порадив помічник.
— Ні, не можна, це секретна фотокартка.
— Можна. Раз я сказав, вона вже не секретна.
— Але ти не сказав, а виказав державну таємницю.
— Тим паче.
Тоді його благовухість витяг із кишені фотокартку. Фотокартка була пом'ята, вона була любительська, змазана, але все одно ніяких сумнівів не лишалося: на ній був зображений доктор Верховцев із банкою в одній руці та невеликим мішечком — у другій.
— Не може бути! — здивувався я.
— Ви його знаєте?
— Так. Він живе на планеті імені Трьох Капітанів.
— Ай-ай-ай, на такій хорошій планеті живе такий лихий чоловік! Коли ви його бачили?
— Три дні тому.
— А в нас він був минулого місяця. Тепер огляньмо ваш корабель. А раптом у вас на борту є черв'яки?
— У нас нема черв'яків.
— Відмагається, — підказав своєму начальникові другий вухань. — Не хоче говорити.
— Тоді не дозволимо виходити в місто, — мовив начальник. — Де у вас телефон? Вважатимемо, що всі на борту хворі галактичною чумою. Тоді ви добровільно полетите назад. А ні — таку дезинфекцію почнемо, що пошкодуєте, що прилітали.
— Ми нічого лихого не замишляємо, — спробував я заспокоїти стражника. — Ми цього чоловіка бачили тільки раз. І, можливо, навіть не його. Адже бувають дуже схожі люди. І навіщо докторові, директорові музею, торгувати черв'яками?
— Не знаю, — відповів сумно головний вухань. — У нас стільки нещасть! Ми вже перестали довіряти нашим гостям.
— А що ще трапилося?
— І не питайте. Хтось винищив майже всіх говорунів.
— Говорунів?
— Авжеж, говорунів. Це наші найулюбленіші птахи.
Розділ 9
НАМ ПОТРІБЕН ГОВОРУН
Ми з Алісою пішли на базар пішки, а всюдиходу веліли під'їхати туди години через дві.
Ранок був гарний, ясний, небо чисте, оранжеве, хмари легкі, зелені, пісок під ногами м'який, голубий.
Ми вийшли на головну вулицю міста. Обабіч її стояли готелі. Готелі були дуже не схожі один на одний, бо кожен із них будувався спеціально для жителів тієї чи іншої планети або зоряної системи.
Був там готель "Крак", що скидався на дитячу повітряну кульку метрів сто в поперечнику. З-під готелю стирчали краї антигравітаторів. У ньому зупинялися звиклі до невагомості космічні бродяги, які не мали своєї планети. Вони літали на кометах та метеорних потоках і там розкидали шатра.
Потім ми проминули готель "Чудове місце". Цей готель теж був кулею, але твердою, масивною, наполовину вкопаною в землю. На ньому ми побачили вивіску: "Тільки для жителів метанових планет". Крізь нещільно зачинені двері шипів струмінь газу.