Подарунок на жіночий день

Страница 2 из 5

Гуцало Евгений

Сусідам було дивно слухати те, що казав учитель.

— Зваріть,— радили,— та з'їжте.

Учитель розводив руками—як це, мовляв, порядкувати тим, що йому не належить.

— Продайте,— радили.

Андрій Іванович знов розводив руками — по базарах ніколи не ходив і нічого не продавав.

Так і лежали яйця, поки надумався комусь оддати — котрійсь зі своїх учениць, яка, очевидно, недоїдала, бо мала нездоровий колір обличчя й запалі очі.

Наступного дня до нього прийшла жінка з вузликом у руках. Затіяла балачку про село, про школу, він чемно відповідав, а самого пекла думка: що за жінка, чого раптом навідалась до нього додому?

Зрештою, жінка зібралась іти, а йому залишила отой вузлик на лаві.

— Це вам трохи гречаних крупів принесла, зварите кулешу,— І, зловивши в його погляді непорозуміння, пояснила: — Ви ж яєчок передали через мою Настку то я вам гречаних крупів.

Відмовлявся, але жінка вузлик так і не забрала.

Після того не один раз траплялось, що навідувався хтось із батьків його учнів і приносив чи трохи борошна, чи пшона, молока в глечику. Вчитель завжди відмовлявся, але принесене так і зоставалося в нього, то мусив споживати. Ця обставина завдавала прикрощів, бо наступного дня було совісно дивитися в очі саме тієї дитини, чия мати вчора навідувалась до нього.

В дідову та бабину хату, яка дісталася йому в спадок, Андрій Іванович не привіз ніяких речей, тільки стареньку скрипку. Вона, замотана в білу рядюжку висіла біля комина, і вчитель ніколи її не знімав щоб пограти. Хіба для того, аби подивитись. І кожен, хто приходив до нього, звертав увагу на скрипку, і в кожного з'являлась думка, чому вчитель ніколи не грає.

Але запитати про те не зважувались.

Людей найбільше дивувало, що вчитель ні до кого не звертається по допомогу. Сам собі пере. Звісно, прання в нього не так багато, але ж... Щовечора куриться димок із комина — либонь, готує собі вечерю. Одного разу вчитель запросив до себе дітей додому, а потім пригостив їх варениками, які сам і зварив для них.

— Така людина...— казали про нього.

— Черпнув ложкою горя, тому й такий.

Поважали — й жаліли. Бо невеличкий, трішки в плечах зсутулений, очі добрі, погляд розумний і наче аж запобігливий, звертав із дороги, коли здибався з вами, й першим вітався, хоч, може, ніколи вас перед тим не бачив.

І в селі мали його за свого, співчували в його житті, яке так трудно склалось, і, звичайно, хотіли б допомогти.

У класі хтось пустив чутку, що, мовляв, Андрія Івановича сільські молодиці збираються оженити, щоб не мучився чоловік самотиною. Перший, мабуть, сказав про це Павло Дардище, який переповів дітям балачку, що точилася у них удома. На нього відразу ж усі накинулись — навіщо плещеш казна-що, адже й сам Андрій Іванович нічого не відає, а ти поголоски пускаєш.

— Поголосокне пускаю,— бубонів Дардище.— За що купив, за те й продаю.

— Кого ж за нього сватають? — поцікавився хтось.

— А Мотрю Сагайдак!

Діти загомоніли — кожне добре знало Мотрю Сагайдак. Вона й справді добра жінка, і за віком однакова з учителем, але ж можна висватати кращу й молодшу. Бо ген скільки дівчат у їхньому селі неодружених, кожна, либонь, згодилася б вийти за вчителя, то навіщо йому здалась Мотря Сагайдак? Та й коли добре приглянутись до Мотрі, побачиш у неї родимку на шиї, велику, чорну, й за вухом теж. Тому-то вона завжди запинається так старанно терновою хусткою.

— Е-е, Мотрі йому не треба,— сказав Грицько Калашник— Якби щось добре, а то ж — Мотря!

Василинка й собі ствердно закивала головою — Мотря й справді-таки не годиться.

Вчилась у їхньому класі Рая Івашко, якась близька Мотрина родичка. То вона, почувши розмову, встряла до гурту і, широко розтягуючи довгий рот, запитала:

— А чого це Мотря не підходить? Хто ж тоді підходить, як не вона?

— Молодшу йому треба! — втовкмачували.

— Вона молода! — наполягала Рая.

— Красивішу...

— Вона красива!

— Та що ви з цією Райкою теревените! — гримнув Павло Дардище і, схопивши дівчину за коси, потяг за двері. Там вони заходилися битись, а діти далі обговорювали те, що їх цікавило.

— А я придумала! — вигукнула Василинка.

— Що? — обернулись до неї.

— Хай за нього вийде Шлапачиха!

Шлапачиха була гарна жінка, найкраща ланкова їхнього колгоспу, про неї знали не тільки в селі, а й у районі. Проте Шлапачиха мала чоловіка Шлапака й двоє малих дітей.

— У неї є Шлапак! — заперечили.

— Хай покине, бо Шлапак п'яниця! — стояла на своєму Василина.

А й справді, було б добре, якби Шлапачиха покинула свого Шлапака й вийшла за вчителя. Тоді б усім велось добре: й учителеві, й Шлапачисі, і її дітям.

—Та-ак..— розгублено мовив Грицько Калашник, і всі стали ждати, що скаже.— Добре б...

Тут і дзвінок продзеленчав, то мусили розбігатись і сідати за парти. Зайшов Андрій Іванович, почався урок. Збуджені діти не могли заспокоїтись і далі обговорювали — кого можна видати за їхнього улюбленого вчителя. Андрій Іванович кілька разів закликав клас до дисципліни, проте — на диво! — його не слухались.

Найбільше веретенилася за партою Рая Івашко, то він її й звів на ноги.

— Ти не скажеш, що сталося?

Рая вже й рот розтулила, щоб сказати, та стрілася поглядом із Дардищем — він показував кулак.

— Та-а... Те-е... — не могла добути слова. Але, мабуть, одразу ж перестала боятись Дардищевого кулака, бо згадала, як хлопець на перерві тягнув її за косу. Тому й випалила: — А вас хочуть оженити!

— Хто хоче оженити? — по паузі запитав Андрій Іванович, і його завжди жовте обличчя наче аж порожевіло.

— Калашник,— показала пальцем на Грицька.— Й Василина Кущ хоче оженити, й Дардище! — Тут обернулась до Павла й навіть обома руками на нього показала: — Всі хочуть. І нібито для вас Мотря наша не підходить, то хочуть за вас Шлапачиху видати.

— Яка Мотря? Яка Шлапачиха! — неслухняним язиком поспитав учитель, полотніючи й тетеріючи.

— Та яка ж іще Мотря, родичка моя! — й зовсім похо-робрішала скривджена Рая Івашко.— І не така вона стара, й не така погана. Не гірша ж за вас, Андрію Івановичу, їй-богу!

— Не божись, не божись! — тільки й спромігся сказати.

— А я не божусь, то я так А в Шлапачки двоє дітей, і вона замужем, як же вийде за вас? Що їй люди скажуть: при живому чоловікові — й заміж!