Діти називали свою школу конюшнею. Учителі також називали школу конюшнею. Може, за те, що стояла майже коло самого лугу, й коні, пасучись поміж лозами та вербами, іноді підходили до класних вікон і зазирали до дітей на уроки або ж так терлися коростявими боками об глиняні стіни, що стіни здригались.
— Ой, завалимося зараз! — скрикував хтось удавано перелякано, і весь клас вибухав сміхом.
— Тихше, тихше,— надавав суворості своєму доброму обличчю Андрій Іванович.
Найвеселіше ж дітям почувалось тоді, коли під шкільні вікна приходив із лугу кавалерійський кінь Орлик. Зупинявся неподалік і, задерши голову, іржав, наче сердився на кепські учнівські успіхи. Поірже — й перестане, позирає на вікна, а потім знову за своє.
— Андрію Івановичу, дозвольте прогнати! — підносив руку то один учень, то другий, але вчитель начебто не помічав піднесених рук і не чув дитячих голосів.
— Заважає слухати! Заважає вчитись! Хіба писатимеш, коли він так несамовито ірже! — лунали голоси.
Зрештою, Андрій Іванович кидав:
— Калашник Грицько, прожени коня!
Й кращий учень класу Грицько Калашник біг надвір проганяти коня. Весь клас втуплювався у вікна. Бо Калашник, підскочивши до коня, хапався за гриву, по-мавпячому здирався на спину і, вдаривши Орлика п'ятами в боки, мчав через город на луг.
Дітям ставало заздрісно, починали канючити:
— Андрію Івановичу, а коли мені дозволите прогнати Орлика?
— Все Калашник та Калашник, а ми коли? Андрій Іванович супив білі брови й казав:
— Вчитиметесь так, як Калашник, тоді й коней од школи ганятимете.
Діти прозивали Орлика так, як і звався він, Орликом, а вчителі охрестили його Інспектором.
У класі, де вів уроки Андрій Іванович, були майже самі дівчата, якщо не брати до уваги Калашника й ще одного чи двох хлопців. Та й то учні сусідніх класів звали Грицька і його товаришів дівчурами, бо як ти інакше назвеш їх, коли в класі вчаться майже самі дівчатка? Зате Калашник не тільки добре вчився, а й дужий вдався, меткий та проворний, міг постояти не лише за себе, а за весь свій клас. Тому його любили, і він був єдиним, хто не мав прізвиська.
В школу кожне з них уже приходило з прізвиськом. Поміж них траплялись найрізноманітніші, найдивніші. Були прізвиська, що діставалися в спадок синові чи дочці від батька й матері, а були й надбані самостійно. Прозиватись для дітей було однією з найбільших образ, й часто через ті прізвиська доходило до бійки.
Найсмішніше, либонь, прізвисько було у Василинки Кущ. У вічі й позаочі прозивали її Кунею. Чому Куня — невідомо, що воно означає — теж невідомо, а проте ж Куня! Василинці до сліз образливо, вона ладна очі видряпати тому, хто з неї насміхався. А найбільше любив дратувати її Павло Дардище — худе, рябе й зле створіння з довгими руками, які сягали за коліна.
Малий Павло сидів якраз перед Василинкою. На уроці раптово повертався в її бік і брався лупати швидкими зеленкуватими очима. Може, так чинив тому, що Василинка була гарна, на неї кожному приємно подивитись. А тільки ж вона терпіти не могла Павла Дардища, зразу й наказувала йому:
— Повернись назад, чого витріщаєшся?
Дардище і не збирався слухатись, вона штурхала його кулаком у плече:
— Повернись, чуєш!
— А я не повернусь!
— Повернись!
Хижі очі Дардища вужчали й злішали, і він протяжно вимовляв прямісінько у Василинчине обличчя:
— Ку-ня-а!
Вона ляскала його по щоці. Тоді Дардище кидав ще образливіше прізвисько:
— Курочка ряба!
Так Василинку називали за те, що мала кілька веснянок на обличчі. В неї, скривдженої, починав тремтіти голос, і хоч била Дардища по шиї й по плечах, він однаково не повертався. Тоді Василинка рішуче підносила руку й з викликом дивилась на Дардища — відвернеться чи ні? Але й це не могло налякати впертого Дардища — і далі дивився глузливо.
— Що таке? — запитував Андрій Іванович.
— А Дардище дивиться! — скаржилась.
— Дардище, ти чого дивишся на неї? — зауважував учитель.
— О, вже й глянути не можна на Куню,— буркотів хлопець.
— А Дардище прозивається! — скаржилась.
Андрій Іванович дуже не любив, коли діти прозивались.
— Дардище, встань! — наказував.— І стій так до кінця уроку.
Худий та малий Дардище слухняно вставав і слухняно стояв до кінця уроку. Зрідка оглядався на Василинку, погрозливо суплячись, а вона у відповідь показувала язика.
Отака школа, де вчителював Андрій Іванович, отакі його учні — кращі, середні й найгірші. Хоч він, власне, великої різниці між ними не бачив.
А він сам? Низенький чоловік, геть зовсім висохлий, і щоки теж висохлі — жовті, в густих борозенках. Ледве видимі вуса, які можна б і зголити, але Андрій Іванович пильнував їх чи не найбільше. Ходив у військовій гімнастерці, підперізувався паском. Іноді з'являвся на уроки в галіфе, іноді — в синіх штанях, що мали сірувату смужечку. Ще мав коротеньке пальто з коміром зі штучного хутра — іншого одягу ніхто з учнів на ньому не бачив. Ні в школі, ні тоді, коли навідувались до нього додому. Андрій Іванович озував кирзові чоботи, халявки яких витирав мокрою ганчіркою, а передки змащував гусячим смальцем, якщо смалець водився, або ж свинячим...
Оце, коли судити з першого погляду, начебто все. У всякому разі, якби раптом діти побачили вчителя не в гімнастерці, підперезаній паском, не в галіфе, не в чоботях, без білястих вусиків під носом, то хтозна, чи впізнали б у ньому свого Андрія Івановича.
Сам він був зайшлий у цьому селі — з'явився тут зразу після війни. З'явився сам, бо дружину його вбито на фронті. Під житло дали хату поблизу школи — в цій хаті раніше жили старезні дід і баба, які повмирали майже одночасно, от хата якийсь час і стояла пусткою. Все, що залишилося після діда та баби, перейшло в спадок Андрієві Івановичу, й не можна сказати, що спадок був йому не потрібен. Бо, крім хати, мав дві лави під стінами, скриню, де зосталось трохи дрантя, яке чомусь не смів викинути, качалку й рубель, рогачі, коцюбу, дерев'яну бадійку на воду, тапчан і двоє курей.
З тими двома курми малось йому найбільше мороки. Кури все-таки були не його, і Андрій Іванович спершу не відав, годувати їх чи ні. Проте годував. Але більше мороки було з тим, що кури неслись, і Андрій Іванович не знав, що чинити з яйцями. Акуратно вибирав їх із гнізда, змощеного в похилому хлівці, бо побоювався, що котрась курка почне квоктати, а як повестися з курчатами? Так назбиралось десятка півтора яєць, і одного разу вчитель пішов до сусідів, щоб запитати, яку раду їм дати.