доволенням! Вже коли священна інквізиція спалила одного нещасного тільки за те, що в доносі на нього було сказано, неначе він дозволив собі загадково усміхнутись, згадуючи непорочне зачаття, то треба гадати...
— Вікторе Никифоровичу, пробачте, але доведеться вас перебити,— усміхнувся Авдій, нервово застібаючи ґудзики чорного семінаристеького сюртука.— Я розумію, що немало розвеселив вас, але без жартів, коли б у наш час існувала інквізиція і коли б завтра мені загрожувало спалення на вогнищі за мою єресь, я не відмовився б від жодного слова.
— Вірю,— згідливо кивнув Городецький.
— Я дійшов до цієї ідеї не випадково. Я дійшов до неї, вивчивши історію християнства і спостерігаючи над сучасністю. І я буду шукати нову, сучасну форму Бога, навіть якщо мені ніколи не вдасться її знайти...
— Це добре, що ти згадав про історію,— перервав його Городецький.— Тепер послухай мене. Твоя ідея про нового Бога — це абстрактна теорія, хоча в чомусь і надзвичайно актуальна, висловлюючись мовою наших інтелектуалів. Ці твої міркування, як колись говорили, розумові викладки. Ти програмуєш Бога, а Бог не може бути умоглядно придуманий, хоч би як це заманливо і переконливо виглядало. Розумієш, якби Христос не був розіп'ятий, він не був би Господом. Унікальна особистість, що була захоплена ідеєю загального царства справедливості, спочатку була по-звірячому вбита людьми, а потім піднесена, оспівана, оплакана, вистраждана, нарешті. Тут поєднується поклоніння і самозвинувачення, розкаювання і надія, кара і милість — і людинолюбство. Інша справа, що згодом усе було перекручено і пристосовано до певних інтересів певних сил, та це доля всіх вселенських ідей. Так ось подумай, що сильніше, що могутніше і привабливіше, що ближче — Бог-мученик, який пішов на плаху, на хресну муку заради ідеї, чи досконала верховна істота, нехай і сучасно мисляча, цей абстрактний ідеал.
— Я думав про це, Вікторе Никифоровичу. Ви маєте рацію. Але я не можу позбутися думки, що настав час переглянути минуле, хоч би яким воно було непорушним, уява про Бога давно не відповідає новим пізнанням світу. Адже це очевидно. Не будемо сперечатись. Дуже можливо, що я іду від абстракції, шукаю те, що не підлягає пошукам. Ну що ж! Нехай мої думки несумісні з канонічним богослів'ям. Я нічого не можу з собою зробити. Я був би щасливий, якби хтось міг переконати мене.
Городецький розуміюче розвів руками:
— Я тебе розумію, отче Авдію. Але при всьому цьому маю тебе застерегти — богошукання, в уяві церковників, найстрашніший злочин проти церкви, це рівнозначне тому, що ти наважився б перевернути весь світ догори дном.
— Я це знаю,— спокійно сказав Авдій.
— Але ще більше не люблять богошукання в миру. Ти про це думав?
— Це парадоксально,— здивувався Авдій.
— Поживеш — побачиш...
— Але як же так? Тут їхні позиції змикаються?
— Не те що змикаються, а нікому це не потрібно...
— Дивно, найпотрібніше, виходить, нікому не потрібно...
— Думаю, важко тобі буде, отче Авдію. Я тобі не заздрю, але й не зупиняю,— сказ яв наостанку Городецький.
Він мав рацію. В усьому. Через якийсь час Авдій Калі-стратов мав можливість у цьому переконатись.
Невеличка історія ця сталася перед тим, як його вигнали із семінарії. Того дня до них у містечко прибула поважна особа — Координатор патріархії по навчальних закладах отець Димитрій, якого зустрів на вокзалі з великою пошаною ректорат. В семінарському середовищі отця Димитрія так і звали — отцем Координатором. Благовидий і розсудливий чоловік середніх років, яким в ідеалі він і мав бути, отець Координатор прибув цього разу в зв'язку з надзвичайною подією, винуватець якої, один із найкращих семінаристів Авдій Калістратов,став на шлях єресі, відвертої ревізії священного писання, висунувши сумнівну ідею про Бога-сучасника. Певна річ, отець Координатор прибув як наставник і миротворець, щоб силою свого авторитету повернути заблудлого юнака в лоно церкви, не виносячи незлагоди за її стіни. У цьому розумінні церква мало чим відрізняється від світських інститутів, для яких честь мундира важливіша за все. Якби на місці Авдія Калістратова була людина досвідченіша в житейському плані, вона так би й сприйняла батьківський намір Координатора, але Авдій щиросердно не зрозумів високого церковника, чим надміру ускладнив його розрахунки.
Авдія викликали на розмову до отця Координатора посеред дня, і пробув він при ньому години три щонайменше. Спочатку отець Координатор запропонував помолитись разом біля вівтаря в академічній церкві, обладнаній в одному із залів головного корпусу.
— Сину мій, ти, безумовно, здогадуєшся, що я хочу з тобою серйозно поговорити, однак не будемо поспішати, будь ласка, проведи мене до вівтаря Божого,— попросив він Авдія, дивлячись на нього червонястими випуклими очима,— відчуваю, нам треба спочатку разом помолитись.
— Спаси вас, Господи, владико,— сказав Авдій,— я готовий. Особисто для мене молитва є контрапункт повсякчасних роздумів про Всевишнього. Мені здається, що думка про Бога-сучасника ніколи не полишає мене.
— Не будемо так поспішати, сину мій,— стримано мовив отець Координатор, підводячись з крісла. Він навіть пропустив повз вуха сміливу фразу про Бога-сучасника, про контрапункт, великодосвідчений клірик не побажав загострювати розмову з самого початку.— Помолимось. Маю тобі сказати,— говорив він,— чим більше я живу на світі, тим більше переконуюся в доброті Божій, в безмежній його милості до нас. І щасливий, що дано це відчути в самозабутній молитві. Нескінченне всепрощення Господнє. Воістину Всевишній нескінченний в любові своїй до нас. Можливо, наші молитви для нього всього лиш легковажне белькотіння, але в них наша нероздільна єдність з Богом.
— Ваша правда, владико,— проказав Авдій, стоячи у дверях.
І потім, оскільки зелений був ще і нетерплячий, не витримав потрібної для звичаю паузи в розмові і відразу виклав свій козир:
— Осмілюсь зауважити, однак, що Бог у нашому розумінні нескінченний, але оскільки думка на землі розвивається від пізнання до пізнання, напрошується висновок: Бог теж повинен мати властивість розвитку. А як ви думаєте, владико?