З'ясувалося поступово, що Петруха десь на будовах різних працював, а як літо наставало, вирушав у примоюнкум-ські краї, знав місця, багаті на анашу. Говорив, є такі зарості, особливо в балках, завались, хоч на весь світ вистачить. Дома в нього тільки мати була старезна, п'яниця. Брати роз'їхалися хто куди, в Заполяр'я, на газопровід. Загрібають, як висловився, бідолашні, грошву то в холодах, то в гну сі суцільному. А він прогуляється разок в косооку Азію, і хоч цілий рік живи, попльовуй собі в стелю, тільки б слини вистачило. А в його напарника Льоньки сімейні справи були ще гірші. Матері не знав. Прийнятий був у Будинок маляти. А коли йому було років зо три, якийсь мурманський капітан далекого плавання, що головним чином ходив на Кубу, заявився з дружиною в приют і взяв за всіма правилами хлоп'я на усиновлення. Дітей своїх у них не було. А через п'ять років усе пішло шкереберть. Дружина капітана втекла з кавалером кудись у Ленінград. Капітан почав пити, перейшов на портові роботи. Льонька вчився в школі так-сяк, жив то в тітки капітана, то в його брата, бухгалтера, а в того дружина — цербер, і так і пішло все одне до одного, і відбився малий від рук, озвірів. Пішов від капітана зовсім. Прилаштувався в одного інваліда війни, колишнього підводника, самотнього, доброго, але впливу той на Льоньку не мав. Хлопець жив як хотів. Забажалось кудись податись — подався. Захотілося повернутися — об'явився. І ось уже другий сезон Льонька виряджався гінцем по анашу, та й сам, схоже, приохотився до цього зілля дурного, а йому ж усього шістнадцять років, і попереду ціле життя...
Авдію Калістратову коштувало чималої витримки не реагувати на всі кричущі подробиці, оскільки він поставив собі завдання — зрозуміти природу цих явищ, які затягують у свої тенета все нових і нових молодих людей, І чим більше вникав він у ці сумні історії, тим більше переконувався, що все це нагадувало якусь підводну течію при обманному спокої поверхні житейського моря і що, крім випадкових і особистих причин, які породжують прихильність до пороку, є суспільні причини, які допускають можливість виникнення цього роду хвороб у молоді. Причини ці на перший погляд було важко вловити — вони нагадували з'єднані кровоносні судини, що розносять хворобу по всьому організму. Скільки не вдавайся в ці причини на особистому рівні, толку від цього мало, якщо він взагалі є. Тут необхідно було, як мінімум, написати цілий соціологічний трактат, а найкраще — відкрити дискусію у пресі і на телебаченні. Ось він чого захотів, ну точнісінько заброда... А він і був такий, якщо врахувати його семінарську обмеженість і незнання повсякденного життя. Згодом він переконається: ніхто не зацікавлений у тому, щоб про подібні речі мовилося відкрито, і пояснювалось це завжди міркуваннями немовби престижу нашого суспільства, хоча, по суті, мова йшла перш за все про небажання ризикувати зайвий раз своїм становищем, яке залежало від думки і настрою інших осіб. Очевидно, для того, щоб підняти тривогу про неблагополучність у якійсь частині суспільства, крім усього іншого, треба було ще не боятися чинити на шкоду собі. На щастя і нещастя своє, Авдій Калістратов був вільний від тягаря такого затаєного страху. Але поки що всі ці житейські відкриття були попереду. Він тільки ставав на цей шлях, тільки стикався з тією стороною дійсності, яку він із співчуття до заблудлих душ жадав пізнати на власному досвіді, щоб допомогти хоча б деяким із цих людей, і не напученнями, не докорами й осудженням, а особистою участю і особистим прикладом довести їм, що вихід із цього згубного стану можливий лише через власне відродження і що в цьому розумінні кожному із них належить здійснити революцію у масштабах хоча б своєї душі. Але знову ж таки він не уявляв, як дорого доведеться платити за такі ідеї.
Молодий був. Хіба що тільки молодий був... А як вивчав у семінарії історію Христа — брав Його муки на себе в такій мірі, що ридма ридав, коли прочитав, як у Гефсіманському саду Його зрадив Іуда! О, який крах світобудови бачив він у тому, що Христа розіп'яли того спекотного дня, на тій горі Лисій. Але не подумав у ту пору малодосвідчений підліток: а що, коли є на світі закономірність, згідно з якою світ найбільше і карає своїх синів за найчистіші ідеї і духовні спонукання? Можливо, варто було подумати: а що, коли це і є форма існування і спосіб торжества таких ідей? Що, коли це так? Що, коли саме в цьому — ціна такої перемоги?
Хоча ще на самому початку була про це розмова з Віктором Городецьким, якого, не дивлячись на невелику різницю в роках, Авдій величав Никифоровичем. А розмова відбулася перед тим, як Авдій уже вирішив порвати з духовною семінарією.
— Що мені сказати? Бачиш, отче отроче, ти не ображайся, Авдію, що часом отцем отроком тебе зву, але сполучення вже надто гарне,— розмірковував Городецький, коли вони пили чай у нього дома.— Ти покинеш семінарію, а скоріше тебе відлучать од церкви, я певен, що твої наставники не допустять, щоб ти залишив їх, кинув їм виклик... Тим більше, що ти ідеш з причини, так би мовити, рідкісної і дуже неприємної для церкви — не тому, що ти зазнав якоїсь несправедливості, не через образи, утиски і не тому, що поскандалив з якоюсь церковною особою, ні, отче отроче, церква перед тобою ні в чому не винувата... Ти пориваєш, так би мовити, з суто ідейних міркувань.
— Справді, Вікторе Никифоровичу, це так. Прямих причин немає, це було б надто просто — образа. Справа зовсім не в мені, а в тому, що традиційні релігії на сьогоднішній день безнадійно застаріли, не можна серйозно говорити про релігію, яка була розрахована на родову свідомість низів, що пробуджувались. Самі розумієте, якщо історія зможе висунути нову центральну постать на всесвітньому горизонті вірувань — постать Бога-сучасника з новими божественними ідеями, які відповідають нинішнім потребам світу, тоді ще можна сподіватися, що віровчення буде чогось варте. Ось причина того, що я залишаю семінарію.
— Розумію, розумію! — поблажливо усміхнувся Городецький і, сьорбаючи чай, вів далі: — Звучить усе це немовби приголомшуюче. Але перш ніж торкнутися твоєї теорії, маю тобі сказати, що сиджу зараз, п'ю чай і по-справжньому радію, що ми з тобою живемо не в середні віки. Та за таку не-чувану єресь десь у католицькій Європі, в Іспанії чи Італії, тільки хоча б за те, що ти осмілився сказати, а я мав необережність вислухати тебе, нас би з тобою, отче мій отроче, спочатку четвертували б, потім спалили на вогнищі, потім перемололи б останки на порохняву і розвіяли за вітром. Ух як люто розправилася б інквізиція з нами, і з яким за-