Тепер отець Координатор не зміг уникнути відповіді.
— Одначе ти гарячий, сину мій,— промовив він, глухо покашлюючи і поправляючи на собі цупке облачення.— Не гоже так судити про Бога, хай і через молодість. Нам не дано пізнати предвічного Творця. Він існує поза нами. Навіть матеріалізм визнає, що світ існує поза нашою свідомістю. А Бог і поготів.
— Вибачте, владико, але краще називати речі своїми іменами. Поза нашою свідомістю Бога немає.
— І ти певен у цьому?
— Так, тому й кажу.
— Ну що ж, не будемо відразу ставити крапки над "і". Припустимо, ми влаштуємо невеличку навчальну дискусію. До неї ми повернемось після молитви. А поки що, будь ласкавий, проведи мене в храм.
Уже той факт, що отець Координатор виявив Авдієві честь помолитись разом в академічній церкві, за логікою речей мав розумітися як ознака доброзичливості, і семінарист, якому загрожувало виключення, здавалося, мав би скористатися цією сприятливою для нього ситуацією.
Вони йшли коридором — попереду отець Координатор, збоку на півкроку позаду Авдій Калістратов. Дивлячись на пряму поставу священика, на його впевнену ходу, на чорну, вільну, що спадала аж до підлоги, рясу, яка надавала йому, особливої величності, Авдій відчув у ньому ту силу, яка складалася віками і яка в кожній людській справі, охороняючи канони віри, перш за все пильнує власні інтереси. З нею, цією споконвіку супротивною силою, і мав він зіткнутись на шляху пошуків істини в житті. Але поки що вони обидва йшли до Того, в якого вірили, кожен по-своєму, і іменем якого зобов'язані були вселяти іншим людям спільні для всіх думки про світ і місце в ньому людини. І один і другий покладали надію на Нього, оскільки Він був всезнаючим і наймилостивішим. Отже, вони йшли...
В академічній церкві на той час було порожньо, і тому вона видалася не такою вже й малою. У всьому іншому це була церква як церква, хіба що в глибині притемненого вівтаря лик Христа в суворому обрамленні потемнілого волосся, з пильним, шукаючим поглядом дуже вже білів, вихоплений матовим підсвічуванням. До Нього звернули погляди і думки двоє колінопреклонених чоловіків — пастир і молодий обученець, поки що не позбавлений волі власного судження. Кожен з них прийшов сюди, сподіваючись немовби на персональну розмову з Ним, бо Він міг вести синхронний діалог у будь-який час доби з незчисленною кількістю бажаючих до Нього звернутись, практично з усім людством одночасно у будь-яких точках земного простору, тобто, він був усюдисущий.
І цього разу все було так само: молячись, кожен хотів викласти разом з тим і свої тривоги, і печалі, і виправдання своїх дій, що випливають з віри в Нього, і кожен спробував співвіднести себе з уявним всесвітом, у якому він займав таке мікроскопічне місце на такий мікроскопічний строк, і кожен, осіняючи себе хрестом, дякував Творцеві за те, що йому судилося народитись на світ, і кожен просив, коли прийде останній із останніх днів, дати йому померти з Його іменем на вустах...
Потім вони знову повернулися в той кабінет, і тут відбулася відверта розмова віч-на-віч.
— Так ось, сину мій, я не буду читати тобі мораль,— мовив для початку отець Координатор, влаштовуючись якомога зручніше у шкіряному кріслі напроти Авдія Калістратова, який сидів на стільці, смиренно поклавши руки на худі коліна, що гостро виступали з-під сірого семінаристського вбрання.
Авдій був готовий до крутої розмови, і це дещо здивувало його — він не побачив в очах владики ні гніву, ні чогось недоброго, навпаки, отець Координатор зовні був дуже спокійний.
— Слухаю, владико,— відповів покірно семінарист.
— Так ось, повторюю, я не буду шпетити тебе і читати тобі нотації. Такі примітивні способи впливу не для тебе. Але ті промови, що ти собі дозволяєш — і не так з легковажності, як із гарячковості,— не можуть не викликати досади. Та й при цьому ти, напевно, помітив, що я розмовляю з тобою як з рівним. Більше того, ти досить розумний... Скажу тобі відверто: в інтересах церкви, щоб твій розум не протистояв її вченню, а служив би безроздільно і безумовно заповітам Господа. І я не приховую цього. Хоча й міг би нам'яти тобі вуха по-батьківськи, оскільки добре знав твого покійного батечка і в доброму був з ним взаєморозумінні. Чоловік він був воістину християнських чесноті до того ж досить освічений. Та ось доля звела і з тобою, Авдію, з сином покійного диякона Інокентія Калістратова, висловлюючись канцелярською мовою, що багато років був служителем церкви. І що ж виходить? Не приховаю, спочатку багато чув про тебе з позитивного боку, але привели мене сюди тепер, як сам розумієш, тривожні обставини. Виходить, що ти став на шлях ревізії віровчення, перебуваючи, якщо взяти твій статус, лише обученцем. Із твоїх навіть зовсім випадкових висловлювань я встиг переконатись, що твої хибні погляди, мабуть, більше вікового характеру. Хотілося б так думати. Справа в тому, що молодості внаслідок цілого ряду причин властива особлива самовпевненість, яка по-різному виявляється у різних осіб залежно від темпераменту і виховання. Чи чув ти коли-небудь, щоб людина в літах, яка звідала чималі життєві муки, розчарувалася б у Богові під кінець життя чи почала б тлумачити на свій лад божественні поняття? Ні, таке якщо й трапляється, то, без сумніву, трапляється вкрай рідко. Суть божественного все глибше пізнається саме з віком. Адже всі європейські філософи, зокрема так звані французькі енциклопедисти, які почали в тривожну передреволюційну епоху атеїстичний штурм релігії, що триває вже майже триста років, були, до речі, молодими людьми, чи не так?
— Так, владико, вони були молоді,— підтвердив Авдій.
— Ну, ось бачиш. Чи ж не говорить це про те, що молодості властивий такий собі — модне тепер слово — екстремізм, перш за все тому, що це її вікова особливість?
— Так, але ці молоді люди, які, на ваш погляд, владико, виявились екстремістами, мали, правду кажучи, до того ж іще досить ґрунтовні переконання,— докинув Авдій.
— Безумовно, безумовно,— поспішив погодитись отець Координатор,— але це особливе питання. В усякому разі вони не були священнослужителями, їхнє ставлення до релігії було їхньою особистою справою, з них менше питають, а ти, сину мій, майбутній пастир.