А потім вони все ж зустрічалися. Два чи три рази в кафе. Кілька кінофільмів. Дві виставки. Сквери, вулиці, трамваї, метро. Осінь і зима їхньої безпритульності. Холодні сльози київських дощів, шерех листя під ногами, теплі обійми освітлених вікон, ласкаве золото соборів, що проникає в душу, золото летюче, плаваюче, вознесене в небо, невловиме і бентежне, тьмаво жевріє в холодному нічному небі, мовби кличе й тебе вознестися, але ти возносишся тільки поглядом і думкою, а сам квапишся в затишок метро, вибурмочуючи слідом за поетом слова вдячності його ескалаторам, мармурам, бездомності: "Спасибі, метро. За те, що в грудневі морози, коли закрутило снігами і крига спинила Дніпро, навпроти книгарні я з нею стрічався на розі, і вздовж Ботанічного саду ми бігли до тебе, метро. Ми бігли туди, на твій ескалатор, і потім, ступивши на сходинку вище, неначе зійшовши на трон, вона мої щоки, пошерхлі на вітрі холоднім, в долонях своїх зігрівала... Ти все пам'ятаєш, метро. Ну, що мені з нею було до тісного пасажу, блискучих кав'ярень і джазу, і навіть сумного П'єро? Ми знову сідали в зелені твої диліжанси, і нас, ніби давніх знайомих, ти вкотре приймало, метро. О, як це не вперше, й коли починалося — хтозна: під'їзди... тераси... вагони... Чи й просто небесне шатро. Любов, мабуть, завжди бездомна... Спасибі за те, що бездомна, бо, значить, не держиться домом. Спасибі за неї, метро"
1 Вірші В. Терена.
Наталка, здавалося, не ходила, а літала. Виникала, як дух, і зникала теж, як дух. Летюча істота, безтілесна, бальзамічна, і тільки вічний страх сорому мовби давав їй дотичність, і перед очима в Твердохліба вимальовувалися лінії її постаті, мов вигини Хрещатика, і повільні лінії оголених її рук, і все те пливло в просторі, губилося в безконечностях, в серпанковій невагомості і грайливості краси. А Твердохліб не знав легкості, вгрузав у життя стопудово, безнадійно. Щастя, хоч не прагнув усіх інших перекалічити на свій взірець і подобу. Не мав диктаторських замашок. Категоричний імператив до самого себе, а до всіх близьких поблажливість, до Наталки ж стогін душі, захват і безнадія. Сповненому милосердя потрібні випробування болями не чужими, а власними. Жінки випробовують терпіння чоловіків, може, ще більше, ніж війни. Твердохліб приймав ці випробування добровільно, лічив дні, місяці, пори року, ждав, сподівався. Русалка, народжена без душі, мучиться бажанням стати земною, пізнати пристрасті й чари життя людського. Але людську гарячу душу вона може здобути тільки тоді, коли її полюбить хтось з людей. Звідки в нього переконання, що Наталка якимсь чином опинилася в русалковому світі, а він, Твердохліб, приходить її рятівником зі світу людей? За яким велінням і яким правом?
Він жив не правом, а надіями. Минула осінь, тоді зима, він не втрачав надій на щось велике, незвичайне — хіба він знав, що то і як зветься?
Тепер усі сподівання покладав на весну. Оспівана, прославлена, вознесена всіма поетами світу пора найбільших надій і уповань.
Що принесе вона чоловікові, який життя своє присвятив, щоб рятувати людей від зла, а сам, замість добра вистражданого і чесного, досі не знав нічого, крім несправедливих ударів долі і цілковитої неуваги світу?
Весна була затяжна й холодна. Та холодна весна — це ще не так страшно, як холодні душі. І ти серед холодних душ, важких і непорушних, як велике мокре каміння. Твердохлібові з особливою гостротою згадалися вірші, які давно колись читав йому професор Лесь Панасович про холод душі, стало соромно, що забув свого учителя і друга, за цілу зиму навіть не поцікавився, як його здоров'я, а той же, мабуть, знов заліг зі своїми хворими ногами. Як же він міг забути Леся Панасовича? Хіба не присягав подумки перед цим дивним чоловіком: не допускай холодності в душу, холодні серця заважають людям і людству!
Твердохліб подзвонив на Червоноармійську. Лесь Панасович мовби тільки й ждав його дзвінка, одразу взяв трубку, не став скаржитись на своє здоров'я, а йшлося йому передовсім про Київ, про збереження його недоторканості.
— Ви чули, Федоре? "Яблуньку" біля університету на бульварі Шевченка знищили, там Метробуд пробиває якусь вентиляційну шахту, чи що. А "Яблунька" — це не просто яблуневий сад і не просто студентське кафе, це наша історія. Під час війни там була явка київських підпільників. Буквально за триста метрів од того місця баскетбольний майданчик інституту математики. Невже не могли пожертвувати баскетбольним майданчиком заради станції метро, а треба було конче руйнувати те, що є нашою історією?
Твердохліб промурмотів щось про свою солідарність з Лесем Панасовичем і про те, що він давно збирається до нього, але тепер уже обов'язково прийде, і тоді вони...
— Знаєте, Федоре,— перепинив його нікчемні виправдання Лесь Панасович,— я все прекрасно розумію. Ви людина забігана до краю, над вами цілі гірські хребти обов'язків — тому не маю до вас ніяких претензій. Якось ви обіцяли познайомити мене з депутатом міськради.
— Я хотів, але...
— Це тепер не має значення. Знаєте, коли отак лежиш у чотирьох стінах, то якось починаєш розуміти людей і можеш виправдати їх. Більшість людей одмахується від історії, щоб жити легше, простіше. Тягар історії не кожному під силу. Все можна виправдати, окрім освіченого варварства. От з ним і воюю.
Твердохліб знову став обіцяти, що прийде і що, може, все ж таки вдасться йому того депутата... Несподівано для себе він зронив, що той депутат, власне, жінка, хоч тут нічого такого... Лесь Панасович вловив його стривоженість і невпевненість, але не прийшов на допомогу, а загнав Твердохліба ще в глухіший кут, насмішкувато спитавши:
— То це жінка чи депутат? Я щось не розібрав.
— Ну...— Твердохліб знітився до краю.— Вона, звичайно, жінка... Але...
— Не впізнаю вас, Федоре. Через жінок діють тільки полохливі ошуканці або віроломні вбивці. Хіба ми з вами такі?
— Ви не зрозуміли мене, Лесю Панасовичу. Тут справа не в тім...
Але професор не слухав. Для нього Твердохліб був теж якоюсь часткою Києва, то як же можна допустити бодай найнезначніше руйнування цієї частки?
— Федоре,— повчально промовив Лесь Панасович.— Ви не маєте права відступати од своїх принципів! Я вас знаю давно і вірю у вас, мов у власного сина. Восторжест-вувати або загинути — ось! Тільки так треба жити! Ви повинні до мене прийти неодмінно...