— Старий, за кого ти мене?..
— За того, ким ти є.
Потім він подумав: нещасні люди. І Нечитайлюк, і Савочка нещасні й одурілі від власних хитрощів люди. В мене є Наталка, щира душа, чисте серце, а що в них — крутійство? А тоді здригнувся від страшної думки: а чи справді в нього є Наталка і що в нього є взагалі? Може, тільки порожні долоні, як у всіх людей, навіть і в найбільших завойовників, що переходять у вічність так само ні з чим, як і прийшли на цей світ?
Уперше в житті Твердохліб подумав про власну смерть. Не думав про неї ні тоді, як бачив куренівську катастрофу, ні в підземеллі Кум-Короля, бо там ішлося про смерть тіла, а молоде тіло чинить несвідомий спротив цій загрозі, не піддається їй, не хоче вірити. Тепер же він злякався, що вмре його душа, так і не стрепенувшись, не засвітившись ніколи, повільно засне, згасне, вкриється попелом.
Порятунок був тільки в Наталці, в її присутності, співчутливості. Я просив би в жінки тільки молитви, а не плоті, як біблійний цар Давид. Скований дух без неї, і найбільша скорбота, і жах покинутості. Жахів не треба вигадувати — вони й так сиплються на людину звідусіль з невпинною щедрістю, мовби викликувані отим нестримним вигадуванням з дитинства. Ах, як добре було б бути твердошкірим, товстоногим, як слон, щоб брести через калюжі, через багнюку, топтати, розбризкувати. Колись казали: преклони коліна, і ти увіруєш. Ніколи! Ні кланятися, ні гребтися в бруді! Його гідність і престиж — стояти над брудом і не забруднитися ніколи самому. Як святий. Святість юристів. Благородство і своєрідна вищість. Порятунок од занепаду душі, але й нагадування, щоб не запаморочилася голова. Бути фахівцем. Це найвище звання. Людям, щоб жити, треба трудитися. Так виникає проблема умілих рук, досконалих умів, талантів, геніїв, подвижників, які перетворюють світ. Маркс уперше звернув увагу на те, що людина не просто трудиться, а перетворює світ. Біля таких людей очищаєшся душею. Може, саме це прикувало Твердохліба до Наталки?
Але ж де вона? І хто поможе знаходити Наталку саме тоді, коли без неї незмога жити? Ніхто й ніколи! Навіть його всемогутнє правосуддя тут безсиле, як безсиле воно бувало навіть там, де на нього покладало найвищі надії все людство. Ми не воскресили вбитого на дуелі Пушкіна, не відродили спалених на вогнищах Джордано Бруно, Яна Гуса і протопопа Аввакума, не повернули Шевченкові й Достоєвському злочинно відібраних у них каторгою заслань десятків років життя, не врятували від кривавих фашистських рук ніжної Зої і дитинства молодогвардійців.
А самі живемо далі, прагнемо задоволень і страшенно обурюємося, коли хтось позбавляє нас цієї можливості, іноді шукаємо знання і вельми пишаємося такими бажаннями; і майже не думаємо про велич, хоч легко могли б її побачити коли й не довколо себе, то в минулому, де вона зберігає свою нетлінність навіть у трагедійності.
Твердохліб вибрав вільну годину і навідався до Леся Панасовича, який заліг на свою "осінньо-зимову сплячку" і тепер розметував зі своєї малометражки на Червоно-армійській бронзові стріли Перунового гніву на всіх тих, хто замахується рукою недбалою і байдужою на древні камені Києва. Обидва зраділи зустрічі, але вже незабаром Твердохліб пересвідчився, що Лесь Панасович у своїй самотині кожного ладен зробити жертвою, не переймаючись тим, винний ти чи ні.
— Знаєте, Федоре,— перебираючи папери, якими був обкладений мало не до плечей, говорив Лесь Панасович,— за час, що ми з вами не спілкувалися...
— Я був страшенно зайнятий, власне, я й зараз ще...
— Знаю, знаю. Поки людина бігає, їй ніколи вгору глянути, а вже щоб озирнутися довкола і побачити — де там! Так от за цей час, що ми з вами... у Києві сталося чимало подій... Зверніть увагу: я не кажу, що побудовано" це видно й так. А от те, що я хочу вам розповісти,— про це мало хто... Ви, звичайно, скажете, що не знаєте вашої провини ніякої, ви не учасник, а тільки глядач, спостерігач, свідок... Так, а що таке брати участь і спостерігати? Час не минає людини, він не проникає крізь неї безслідно — він затягує її за собою, робить спровиненою за все, що відбувається... Ось зараз я вам перелічу все... У мене записано... Чомусь ми вважаємо, ніби минуле нас не обходить. Ми або не хочемо його знати, або лякаємось, або зневажаємо, відкидаємо, топчемо. Але народ завжди бачить у минулому святощі. Ішли на прощу до лавр, тепер ганяються за історичними романами — думаєте, це випадково. Це як той домовий, що його зневажливо відкидає і наука, і християнська церква, а люди ще з більшою впертістю далі вірять у його існування, бо в домовику є чар таємниці, а без таємниць життя пісне й убоге. Древні мали ларів і пенатів, божеств дому, вогнища, родини, християнство потрощило їх, цивілізація відкидає навіть уламки, бо в малометражці ніякому домовому немає притулку, тут ні закутків, ні сховків, усе голе, відкрите, мов на палубі. Ви кочете, щоб усе життя стало схоже на палубу? Мені відповідають: новий побут, нові потреби, нові вимоги, бо нова людина. Гаразд. Людина нового типу. Ось ви — згода?
— Припустимо.
— Ця людина що? Працює. Сповнена віри в справедливість. Оптимістично настроєна. Товариська. Почуття колективізму. Готова на самопожертви заради інших. Не заглиблена у власні неврози. То що ж — цілковито позбавлена особистого життя, не має внутрішнього світу, знеособлена, знівельована, як малометражна квартира? У вас що — немає в душі таємниці, від якої хочеться застогнати?
Твердохліб справді мало не застогнав од тих слів.
Не поміг йому Лесь Панасович. Та й хто б поміг?
Наталка не дозволяла занадто віддалятися (чи він зміг би?), але й не підпускала занадто близько, на відстань небезпечну. Протистояння планет.
Доводилося ждати, коли вона подзвонить, мучитися цим жданням і своїм безсиллям. Але справжня мука починалася, коли Наталка нарешті дзвонила. "Ага,— казала вона звідкись з далекої далечі,— це я. А це ти? Ну... Ось я й подзвонила... Це я так... Зайнята дуже. І на роботі, і з дівчатами, і з цими... Ну, ти ж знаєш... Урочисті збори, збори і збори... І я в президіях... Мене показують, щоб закохувалися чоловіки!.. Ти б теж, мабуть, закохався, якби бачив... Та тобі ніколи..." Твердохліб, перетерпівши її торохтіння (навмисне дратувала його президіями і чоловіками, все навмисне), глухо питав, коли вони зустрінуться. Вона не знала. Він наполягав — вона не знала. Він просив. Болісно, принизливо, жебраюче. Вона сміялася: "Хіба я знаю!" — "Що ж ти знаєш? — хотілося йому кричати.— Якого ж чорта дзвониш?" Але не кричав, зітхав і обережно клав трубку. За цю сумирність вона дозволяла собі зглянутися на Твердохліба і дзвонила іноді посеред робочого дня, зовсім негадано. "У мене сьогодні вихідний, коли хочеш, можеш за годину побачити мене біля Золотих воріт..." Твердохліба охоплювала паніка. "Але ж я... На жаль..." — "Ти, звичайно, зайнятий. У тебе державні справи. Я так і знала... Ну, тоді колись..." І клац, і все, кінець, на багато днів.