Так минають пронизливо-холодні нічні години, сповнені довгого чекання, майже нестерпного для блідолицих новачків. Та досвідченим воїнам усі оті моторошні звуки й ще моторошніша тиша анітрохи не вадять, а навпаки — вказують на те, що до світанку ще далеко й можна спати спокійно.
Капітан Гак добре знав, що саме такий віддавна заведений звичай, отож, порушуючи його, аж ніяк не міг виправдати себе невіданням.
Що ж до хоробрих малмалів, то вони цілком звірилися на Гакову чесність, і все, що вони робили того вечора, різниться від його підступних дій, як небо від землі. Справді-бо, вони не припустилися жодної похибки, що могла б кинути тінь на добру славу їхнього племені.
Завдяки своїй дивовижній чуткості, що водночас і захоплює, і вкидає в розпач цивілізованих людей, червоношкірі виявили на острові піратів, як тільки під ногою першого, що ступив на берег, хруснула суха галузка. І зараз же по тому залунали покрики койотів. Хоробрі розвідники в мокасинах, назутих задом наперед, потайки обнишпорили кожну п'ядь землі між тим місцем на березі, де Гак висадив свою команду, і підземною оселею. Вони знайшли там лиш один узгірок над струмком. Отже, Гак не мав іншого вибору: він мусив отаборитися на тому узвишші й перечекати там ніч.
Отак досконально все розваживши, червоношкірі позагорталися в свої укривала й незворушно, як і личило справжнім мужчинам, стали на варту над підземною оселею, чекаючи, коли настане година сіяти смерть серед блідолицих ворогів.
Вони сиділи, не склепляючи очей, і мріяли про те, як на світанку випустять душу з ненависного Гака, і там-таки й напав на них зненацька той зрадливий лиходій. Згодом поодинокі вцілілі розвідники оповідали, що він і не спинився біля узгірка, на якому мав отаборитись, хоча не міг не бачити його в надвечірніх сутінках. Йому, як видно, й на думку не спадало чекати, доки на нього нападуть. Він навіть не став дожидати досвітку, а йшов навпростець з єдиним наміром: напасти негайно.
Що могли вдіяти приголомшені розвідники? Вони ж бо звикли воювати в зовсім інший спосіб! Отож вони безпорадно плентали слідом за піратами й раз по раз відчайдушно кричали койотами, виказуючи себе ворогові й тим прирікаючи на неминучу загибель.
Разом з відважною Тигровою Лілеєю несло варту з десяток її най-добірніших воїнів. Вони перші й побачили віроломних напасників, що раптом вигулькнули з хащів і посунули на них. Вони ще мали час наготуватись до бою і дати ворогові гідну відсіч — досить було швидко підхопитися на ноги. Але це суперечило б прадавнім звичаям червоношкірих. Племінні закони забороняють доблесному воїнові виказувати подив перед лицем білих. Отож, хоч яку страшну небезпеку являла собою несподівана поява піратів, хоробрі малмали ще довгу хвилю не зрушали з місця, і на їхніх обличчях не зворухнувся жоден м'яз. Вони поводилися так, наче вороги прийшли на їхнє запрошення. І лише після того, мужньо віддавши данину звичаєві, похопилися до зброї, і повітря розітнули їхні бойові погуки. Та було вже запізно.
Мені бракує слів, щоб змалювати ту криваву січу. В ній загинув майже весь цвіт малмальського воїнства. Та не всі полягли невідом-щені. За Худим Вовком пішов на той світ Олф Мейсон, що ніколи вже не турбуватиме мореплавців у Вест-Індських морях. Разом з ним наклали головами і Проноза Джо, і Прудкий Терлі, і Хорт Фо-герті.
Терлі необачно підвернувся під томагавк грізному Ягуарові, який потім пробився крізь кільце піратів разом з Тигровою Лілеєю та жалюгідними рештками червоношкірого війська.
Які ж почуття посідали капітана Гака в годину його Тріумфу? О, як хотіли б дізнатися про це його вірні пси, що важко відсапувались і витирали кров з кинджалів! Вони стояли оддадік, де він не міг дістати їх своїм гачком, і крадькома позирали на цього— великого звитяжця. Він мав би душі не чути з радості, але на його обличчі цього не відбивалося: воно було, як завжди, похмуре й непроникне. Отак він і стояв сам-один, відсторонившись від своїх поплічників і тілом, і душею.
Для Гака нічний бій ще не завершився. Він-бо вийшов полювати не на червоношкірих. То були всього-на-всього бджоли, яких треба викурити з дупла, щоб дістатися до меду. Йому потрібен був Пітер Пен, і Венді, і вся їхня ватага, але передусім — Пітер Пен.
Пітер був зовсім маленький хлопчик, тож навіть дивно: звідки б ото в Гака така ненависть до нього? Щоправда, колись він одрубав Гакові руку й кинув її на поживу крокодилові, і потім той крокодил по п'ятах переслідував Гака, важачи на його життя.
Та навіть і цим навряд чи можна виправдати таку непримиренну й люту жадобу помсти. Просто було в Пітері щось таке, що вкидало піратського капітана в нестримний шал. Не хоробрість, і не врода, і не...
А втім, не будемо гратися в хованки — адже я добре знаю, що воно таке, отож доведеться сказати й вам: то була Пітерова самовпев-. неність.
Саме вона дратувала до нестями капітана Гака, так що аж починав сіпатись його залізний пазур, а ночами він схоплювався з ліжка, неначе його покусали блощиці. Поки був живий Пітер, злощасний капітан почував себе, мов той лев у клітці, в яку залетів горобець.
І ось тепер він розмірковував над тим, як пробратися до підземної оселі: чи то корчувати дерева, чи то пропихати в дупла своїх псів. Він озирнув піратів доскіпливим оком, вибираючи серед них найхудіших. Ті злякано скулилися, бо добре знали: капітан не спиниться й перед тим, щоб пропихати їх крізь дупла жердинами.
А що ж тим часом роблять дітлахи? Востаннє ми бачили їх, коли знадвору долинув брязкіт зброї і всі вони немов закам'яніли, порозтулявши роти й благально простягши руки до Пітера. А тепер вони саме стуляють роти й опускають руки.
Звуки колотнечі нагорі змовкли майже так само раптово, як і розляглися, відлетіли, мов шалений буревій. Але всі вони знали, що той буревій визначив їхню долю.
От тільки хто ж переміг?
Пірати, що попритуляли вуха до дупел і сторожко наслухали, почули це запитання, що було на устах у всіх хлопчаків. На жаль, почули вони й Пітерову відповідь.
— Якщо перемогли червоношкірі,— сказав він,— вони битимуть у тамтам. Такий у них сигнал перемоги.