— Вона каже, що не хоче!— вигукнув Хвалько, вражений таким нечуваним непослухом.
Пітер прибрав суворого вигляду й сам підступив до феїної спочивальні.
— Слухай, Дзінько,— з притиском мовив він,— якщо ти зараз же не встанеш і не одягнешся, я відслоню завіски, і всі побачать тебе в ліжку невдягнену.
Дзінь миттю підхопилась на ноги.
— А хто каже, що я не встаю?
Тим часом загублені хлопчаки скрушно дивились на Венді, що вже була готова в дорогу разом з Джоном і Майклом. їх смутило не тільки те, що вони втрачають свою матусю, а й невиразна заздрість: вона ж бо вирушала туди, де так хороше, а для них там місця не було. Як і всіх дітей, їх вабило нове й незвідане.
Гадаючи, що то вони так сумують за нею, Венді сказала:
— Любі мої, а що, коли б ви всі полетіли разом з нами? Я майже певна, що умовлю татуся й матусю всиновити вас.
Це запрошення стосувалось передусім Пітера, але кожен з хлопчаків думав тільки про себе, і всі вони враз аж затанцювали з радості:
— А чи не подумають вони, що нас трохи забагато?— спитав Хвалько, підскакуючи на місці.
— Та ні ж бо,— заперечила Венді, миттю все обміркувавши.— Доведеться тільки поставити кілька ліжок у вітальні. А на день їх можна буде закривати ширмами.
— Пітере, можна нам полетіти?— благально запитали хлоп'ята. Вони не мали ні найменшого сумніву, що він теж полетить разом з
ними, хоч, правду кажучи, в ту мить їм було до нього байдуже.
Такі-бо всі діти: задля нових вражень вони ладні покинути най-рідніших людей.
— Летіть собі,— відказав Пітер, гірко всміхаючись. Усі враз кинулись збиратися в дорогу.
— А тепер, Пітере,— сказала Венді, гадаючи, що залагодила все якнайкраще,— перш ніж вирушати, випий-но свої ліки.
їй дуже подобалось напувати хлопчаків ліками, і вона часом навіть перебирала міри. Звичайно, то була всього-на-всього вода, але Венді наточувала її з гарбузового бутелька, перед тим струснувши його й ретельно відлічуючи кожну краплину,— отже, та вода докон-
че мала набути цілющих властивостей. Та цього разу Венді так і не дала Пітерові ліків: відмірявши скільки треба, вона звела на нього очі, і раптом серце в неї боляче стиснулось.
— Збирайся ж бо, Пітере!— мало не закричала вона, вся затремтівши.
— Ні,— відказав Пітер, удаючи байдужого.— Я не полечу з вами, Венді.
— Полетиш, Пітере.
— Ні.
І щоб показати Венді, що все те ніскілечки його не турбує, Пітер почав вистрибувати по кімнаті й весело награвати на сопілках. Довелося Венді поступитися своєю гордістю й бігати слідом за ним.
— Слухай, Пітере, ми знайдемо твою маму!— умовляла вона його.
Та якщо в Пітера й була колись мати, то тепер йому анітрохи не бракувало її. Він давно вже звик обходитись без матері. Просто викинув думки про неї з голови, а коли й згадував щось, то тільки погане.
— Ні,— рішуче відмовився він.— Вона, мабуть, вважатиме мене за дорослого, а я хочу завжди залишатись маленьким хлопчиком і знати тільки свої забави.
— Але ж, Пітере...
— Ні.
Тож довелося сказати іншим:
— Пітер з нами не летить.
Пітер не летить! Усі мовчки втупили в нього очі. Кожен тримав на плечі подорожній ціпок з почепленим на нього клуночком. І найперше їм спало на думку, що коли Пітер не хоче летіти сам, то тепер, мабуть, не дозволить і їм.
Одначе Пітер був надто гордий, щоб так вчинити.
— Якщо ви знайдете своїх матерів,— похмуро мовив він,— бажаю, щоб вони вам сподобались.
Це було сказано з таким презирством, що більшість хлопчаків почала вагатись. Обличчя їхні, здавалося, промовляли: "А чи не робимо ми дурниці, що хочемо летіти хтозна-куди?"
— Ну що ж,— знову озвався Пітер.— Не будемо метушитись, не будемо рюмсати. Прощавай, Венді.— І подав їй руку, наче хотів сказати: ідіть уже собі, бо в мене й без вас чимало клопоту.
Хоч-не-хоч, а довелося Венді потиснути йому руку, бо з усього було видно, що "наперстка" він не прийняв би.
— Ти не забуватимеш вчасно міняти білизну, Пітере?— спитала
Венді, усе ще не відходячи од нього. Вона завжди була дуже прискіплива щодо білизни.
— Ні.
— І щодня питимеш ліки?
— Так.
Начебто все було сказано, і тепер настала ніякова пауза. Та не такий був Пітер, щоб зрадити себе перед очима інших.
— Дзінь-Брязь, ти готова?— гукнув він.
— Готова, готова!
— То лети вперед.
Дзінь шаснула в найближче дупло, та за нею ніхто не встиг, бо саме в цей час пірати пішли в навальний наступ на червоношкірих. Нагорі, де досі все було так тихо, розляглися зойки і брязкіт зброї. Зате внизу вмить запала мертва тиша. Всі стояли, порозтулявши роти з несподіванки. Потім Венді опустилася навколішки й простягла руки до Пітера. І враз, наче за подмухом вітру, руки всіх інших теж про-стяглися до нього. Вони безмовно благали його не залишати їх у біді. А Пітер схопив свою шпагу — ту саму, що нею, як він казав, порішив Старого Кока,— і в очах його спалахнула жага до бою.
Розділ дванадцятий
ДІТЛАХІВ ПОЛОНЕНО
Пірати напали мов грім з ясного неба. Отже, безсовісний Гак напевне вдався до якихось підступів, бо інакше жодному білому годі застукати червоношкірих зненацька.
За неписаними законами війни в лісових хащах червоношкірі завжди мають нападати перші. З притаманною їм хитрістю вони звичайно роблять це перед світанком, бо добре знають, що о цій порі бойовий дух білих геть пригасає. А білі ще звечора отаборяються за високим частоколом десь на узгірку, попід яким неодмінно має текти струмок: адже всім відомо, що без води будь-який табір приречений на загибель. Там вони й очікують нападу. Недосвідчені новачки неспокійно тупцяють по сухому галуззю, стискаючи в руках пістолі, зате бувалі в бувальцях вояки спокійнісінько сплять собі аж до останньої досвітньої години. Тим часом розвідники червоношкірих упродовж цілої довгої чорної ночі, мов змії, плазують у темних хащах довкола табору, та так, що ніде ані шелесне. Густі чагарі змикаються за ними так тихо, наче то й не люди повзуть, а кроти під землею. Лише вряди-годи серед цього безгоміння розлягається покрик койота — то котрийсь із червоношкірих подає умовний сигнал своїм невидимим товаришам. Вони й собі озиваються тим-таки звуком, і дехто з них робить це куди краще, ніж самі койоти.