Страшні долі в каменотесів і рудокопів, які заздалегідь приречені на швидку загибель. У пустинях і Червоних скелях Верхнього Кеміту, у пісках і горах Сінаю вони лупають камінь на спорудження святинь і палаців, як кроти, риються під землею, шукають мідь, золото, тисячі їх гинуть від батогів, хвороб, спраги і голоду, бо каравани з водою і продовольством часто-густо запізнюються не на дні, а на тижні, їм нікуди тікати, бо навколо безводна мертвота — навіть шакали уникають цих місцевостей.
Імхотеп уже чув про це від батька, а тепер чекав на його відповідь.
Нагадування сина про побої вразило Петубаста. Він знітився, принишк, але зморщене чоло свідчило, що риболов глибоко щось обмірковує і в його душі відбувається боротьба двох почуттів.
Побої... синці... Вони зійшли, а біль минув. Імхотеп лише входить у життя і ще не знає, яке воно жорстоке.
— У кого влада, в того й батіг,— нагадав синові прадавню істину Петубаст.— Відтоді, як Амон і Птах створили світ і людей, сильні знущаються над слабшими, і немає значення, в чиїх руках палиця: Анупова не менш болюча, ніж еллінська чи перська, яка ще не так давно гуляла на наших спинах.
— Треба переламати руку, яка тримає бича,— зопалу, як дорослий, сказав Імхотеп.
— Пробували, та даремно,— похнюпився Петубаст.— Тепер багатьом байдуже, хто тримає палицю і носить корони Верхнього і Нижнього Кемітів.
Розмова з батьком була цікава, але він не відповів на запитання. Імхотеп нагадав йому, що чекає відповіді.
— Ти знову про своє,— вдав, що розсердився, Петубаст.— Анупом я не стану, бо звідав, що таке голод, і одержав чимало батогів,— розвіяв тривогу сина.— Але в ледачих відберу човни!
— Я ніколи не ходитиму з бичем,— проказав рішуче хлопець.— Навіть тоді, коли надіну спідничку писаря чи землеміра.
— Твої слова — дитяче лепетання, — жахнулася Нехті, яка, мабуть, відчувала ще більшу пошану до палиці, ніж Петубаст.— Чи бачив ти знатну людину — писаря, збирача податків або землеміра — без патика? Як не триматимеш його в руках, ніхто тебе не шануватиме, не буде боятися і слухатися.
— Еллінів ніхто не лупцює і не лякає палицею,— нагадав матері Імхотеп, і вона розгубилася, замовкла.
— Можеш не бити, а тільки страхати нею,— хитро порадила синові Нехті.
— У кожного народу свої звичаї,— прийшов на допомогу дружині Петубаст.— Б'ють володарі, а не володарів. Нам головне — завжди мати ячмінь на кашу та паляницю, і будемо вдячні богам і людям, бо голод страшніший, ніж палиця. Ти теж їх скуштуєш, — посміхнувся доброзичливо.— Від людей знаю, що вчителі добряче лупцюють учнів і не шанують їхніх вух.
— О боги обох Кемітів! — заламала руки з переляку Нехті,— То нашого сина в школі дубаситимуть, як водовоз Амібу свого старого осла, ще й смикатимуть його за вуха! Хіба не одірвуть їх? — глянула уважно на сина, чи вони в нього ще на місці.— Довго тебе там мучитимуть?
— Десять років, але не мучити будуть, а вчити, — спростував материну думку Імхотеп.
— Десять років дубасити! — не здавалася Нехті і аж схопилася за голову.— Нерозумно жартуєш,— дорікнула синові.— Хіба тобі потрібно стільки часу, щоб набратися розуму?
— Так казав Меріб,— виправдувався Імхотеп.— Та й то не осягну всіх наук.
— Може, до того часу Осіріс покличе нас до себе,— згасла радість Нехті, як каганець, в якому забракло олії.— Наше життя коротке. Будеш навідуватися до нас, а ми з батьком — до тебе кожного десятого дня.
Петубаст збентежено звів очі на дружину.
— Кажуть, що учнів не пускають додому і тільки коли-не-коли дозволяють батькам навідуватися до них,— відвернувся від Нехті, яка дивилася на чоловіка зляканими, широко відкритими очима.
— Не треба Імхотепові такої школи! — вигукнула гнівно.— Нехай рибалить з тобою.
— І підставляє спину під палиці Анупа? — збунтувався хлопець.
Нехті розгубилася.
— Але ж за десять років ти забудеш нас і при зустрічі обминеш,— дорікнула синові так, ніби він уже зрікся батьків.
Петубаст мовчав, але його мовчанка свідчила, що він поділяв побоювання дружини.
— Досі я не брав тебе на море, бо хотів, щоб ти набрався сил,— підключився врешті до розмови.— Воно не для слабких. Проте пора вже привчатися до нашого діла. Треба знати спосіб на кожну рибину, уміти закинути сіті, щоб Сехет наповнила їх. Поки я не став досвідченим риболовом, мене, селюка, довго вчили й били. Зрештою не буду тебе силувати. Хочеш учитися — вчися. Але спершу добре обміркуй своє рішення, щоб опісля не каявся, бо ти вже не дитина, — застеріг сина.— Море і наш рибацький труд ти бачив, а про школу лише чув. Нічого більше поза тим, що розповів тобі Меріб, ти не знаєш про неї... Та й чи сприйме твій розум ті великі науки, які повинні знати писарі, землеміри і збирачі податків? Як їх не збагнеш і проженуть тебе зі школи, то станеш посміховиськом у Ракотісі і нас осоромиш.
Тривога батьків передалася Імхотепові. Справді, школа — неволя.
Десять років неволі... Досі вони не лякали його. Та все ж це дуже й дуже довгий час. Бувало, батько вранці не повертався з уловом і він, Імхотеп, з тривогою чекав його на пристані. Море зрадливе, а човни Анупа старі і вутлі. Воно вже поглинуло багатьох риболовів, які іноді заходили до їхньої хижі на розмову. Це лише один з тривожних ранків... А скільки їх, таких ранків, в одному році? А в десятьох? Треба бути дуже мудрим, щоб підрахувати. А якщо до хати закрадеться болотна хвороба чи батько не повернеться з риболовлі і мати залишиться сама? Ой, як тужно буде за ними. Та невже він, Імхотеп, не побачить маленької чорнявої Андроніки (її пестливо називають Ніке) — дочки начальника філакетів Царської дільниці Доріона, якому вони носять рибу.
Дівчинці тільки що сповнилося десять років, але вона еллінка і вже не ходить боса і з набедреним пояском, як єгиптянки в її віці, а в сандаліях і туніці.
Ніке набагато розумніша од своїх єгипетських ровесниць, бо грецький учитель навчає її різних премудрощів і
еллінських письмен. Ще й од няні-єгиптянки вона навчилася єгипетської мови.
Мати Ніке, Терсея,— велика пані, носить дорогий еллінський одяг і вишивані золотими нитками сандалії. Вона не голить голови і не ходить у перуці, як багаті єгиптянки, а рабиня робить їй укладку з її ж таки волосся. Але Терсея така скупа, що завжди завзято торгується з батьком Імхотепа за кожну рибину і за кожний мідний халкой 15. Тоді Ніке вибігає до Імхотепа під стару смоковницю на розмову. Він завжди приносить їй кольорові черепашки, які море викидає на берег і яким вона дуже радіє. Обоє сідають під деревом, Ніке вчить його грецьких слів і сміється, як він неправильно їх вимовляє. Навчила вже чимало...