— Гаразд, Бенджаміне, — урвав його мову Мармедюк, помітивши, що дочці неприємне панібратство управителя. — Ти забуваєш, що тут є дама, а жінки більше люблять говорити, ніж слухати.
— Істинно, судде! — захихотів Бенджамін. — Ось хоча б місіс Римуркабель Бійсябога — дайте їй волю, й вона наробить такого галасу, якого не почуєте, навіть минаючи французького корсара з підвітряного боку, або коли впхнете десяток мавп у мішок.
Невідомо, наскільки економка підтвердила б правдивість слів Бенджаміна, якби насмілилась відповісти, але суддя суворо подивився на неї, і вона, побоюючись розсердити господаря, але й неспроможна вгамувати лють, прожогом кинулася з кімнати, причому так сіпнулася, що кощаве її тіло ледь не переламалося навпіл.
— Річарде, — мовив Мармедюк, задоволений, що одним поглядом відвернув небажану сварку, — чи можеш ти мені щось розказати про юнака, котрого я мав нещастя поранити? Я зустрів його в горах, він полював разом із Шкіряною Панчохою і ставився до того так, ніби вони родичі. А проте манери в них зовсім різні. Юнак висловлюється вишуканою мовою, яку рідко почуєш серед цих горбів, і мене дуже дивує, де такий бідняк, що заробляє на прожиття полюванням, міг цього навчитись. Могіканин теж його знає. Очевидно, він живе в хатині Натті. Ви звернули увагу на мову того хлопчини, мосьє Лекуа?
— Certainement[34], мосьє Темпл, — відповів француз, — він говорить чудовою англійською мовою.
— Що ви знайшли в тому хлопцеві! — вигукнув Річард. — Я знав фермерських хлоп'ят, що рано пішли до школи й говорили куди краще, коли їм ще не було й дванадцяти. Ось, приміром, Зейред Коу, син старого Неємії, що перший оселився на Бобровій Гатці, — так той у чотирнадцять років писав майже так добре, як і я; правда, я його підучував вечорами… А цього стрільця треба посадити в колодки, коли він ще хоч раз надумає взяти віжки в руки. Ніколи не бачив такого незграбного поводження з кіньми! Мабуть, йому доводилося їздити лише на волах.
— Ні, Діку, ти, мабуть, несправедливий до хлопця, — мовив суддя. — В скрутні хвилини він дуже винахідливий. Хіба не так, Бесс?
У тому запитанні не було нічого такого, що б могло викликати рум'янці на щоках молодої дівчини, проте Елізабет зашарілася.
— Як на мене, любий тату, цей юнак дуже промітний, моторний і хоробрий. Але кузен Річард може сказати, що я така ж нетямуща, як і той джентльмен.
— Джентльмен! — підхопив Річард. — Невже ви у своїй школі називали отаких-от простаків джентльменами, Бесс?
— Будь-який чоловік — джентльмен, коли він ставиться до жінок з увагою і шанобливістю, — швидко й трохи глузливо відповіла дівчина.
— От йому й винагорода за те, що посоромився скинути сорочку перед господинею дому! — вигукнув Річард, підморгуючи мосьє Лекуа, який на відповідь моргнув йому одним оком, а другим з виразом чемного співчуття поглянув на Елізабет. — А ось у мене таке враження, що він може бути ким завгодно, тільки не джентльменом. Хоча, справедливості ради, мушу визнати, що він добре володіє рушницею. На оленя він непогано полює, га, Мармедюку?
— Ріхарте, — сказав майор Гартман, повертаючи до Джонса серйозне обличчя, — це топрий хльоптшик. Він врятував твоє шиття, моє шиття й шиття превелепного містера Гранта, і шиття француза теш. І поки старий Фріц має притулок, хльоптшик моше розраховувать на його гостинність.
— Гаразд, гаразд, як тобі завгодно, старий, — удавано байдуже кинув Джонс. — Можеш і поселити його в своїй кам'яниці, майоре. Гадаю, хлопчина не бачив у житті нічого кращого за халупу Шкіряної Панчохи. Згадаєте мої слова — ви зовсім зіпсуєте хлопця: він і тепер уже не знати як пишається тим, що схопив моїх коней за вудила саме тоді, коли я їх уже майже повернув на дорогу.
— Ні, ні, друже, — сказав Мармедюк, — я сам поклопочусь про хлопця: я в боргу перед ним не тільки за себе, але й за моїх друзів. І все ж, гадаю, це буде нелегко. Мені здається, йому зовсім не сподобалась моя пропозиція поселитися під одним дахом з нами, чи не так, Бесс?
— Сказати правду, тату, — мовила Елізабет, відкопиливши гарненьку губку, — я не приглядалась до нього аж так пильно, щоб угадати його почуття. Рана, мабуть, дуже йому боліла, і мені було жаль його. Але, — вона з погано прихованою цікавістю поглянула на управителя, — мені здається, Бенджамін може дещо розповісти про нього. Якщо цей юнак приходив у селище, то Бенджамін напевне його бачив.
— Авжеж, я таки бачив цього юнгу, — відгукнувся Бенджамін, який тільки й чекав нагоди заговорити. — Він крейсував у кільватері Натті Бампо, гасаючи за оленями, як голландська барка на буксирі в олбанського шлюпа. Вправний стрілець! Я чув, як Натті казав цього вівторка, коли ми зібралися в пивниці Бетті Голлістер, що цей хлопчина — смерть для диких звірів. Коли це так, то він би добре зробив, якби вбив оту кицю, що нявкає на березі озера відтоді, як мороз позганяв оленів у табуни. Дика кицька — лихий товариш для людини, і нічого їй крейсувати там, де живуть християни.
— То він справді живе у Шкіряної Панчохи? — зацікавлено спитав суддя.
— Вони — нерозлийвода; цеї середи минає три тижні, як він з'явився у товаристві Шкіряної Панчохи. Вони вбили вовка й принесли скальп, щоб одержати премію. Цей містер Бампо дуже вправно знімає скальпи; подейкують, ніби він напрактикувався на християнах. Якби це була правда та я командував тутешнім портом, як ваша честь, то наказав би я віддраїти його кішками. Біля стапеля церкви якраз є годяща щогла, а щодо кішки, то я змайстрував би її сам, та й відшмагав би чолов'ягу сам, коли б не знайшлося охочих.
— Не слід вірити всяким пліткам про Натті. Він полює тут здавна і має право робити це й надалі. А коли якісь нероби в селищі спробують знущатися з нього, то вони переконаються, що його захищає міцна рука закону.
— Рушниця ліпша, ніш закон, — глибокодумно проказав майор.
— Чхав я на його рушницю! — вигукнув Річард, клацнувши пальцями. — Бен правий, і я… — Він зупинився, почувши бамкання корабельного дзвона, який висів під "шпилем" "академії" і тепер сповіщав, що настав час богослужіння. — "Хвала тобі, господи…" Ах, пробачте, містере Грант, це вам належить прочитати подячну молитву. Нам час іти, адже тільки ми в окрузі шануємо єпископальну церкву, — цебто я, Бенджамін та ще Елізабет. А таке ні те ні се, як Мармедюк, про мене, гірше єретика.