— Це єдине, що може тебе виправдати, Діку, — мовив суддя. — Але, панове, ми примушуємо вас чекати. Елізабет, дитинко, сідай на місце господині. Річард, я бачу, вирішив позбавити мене клопоту розрізати індичку, бо вже сів навпроти тебе.
— Аякже! — вигукнув Річард. — Кому ж іще це зробити, як не мені? Адже ніхто краще за мене не розріже індичку чи й гусака. Містере Грант! Де ж містер Грант? Чи не зволите ви прочитати молитву, сер? Уже все захололо. В таку погоду досить тільки зняти страву з вогню, як вона замерзає. Містере Грант, прочитайте, будь ласка, "Благословен господь, що посилає нам хліб наш насущний…". Сідайте, сідайте, прошу вас! Що ти бажаєш, кузино Бесс, крильце чи грудинку?
Але Елізабет ще не сіла й не вирішила, чого б їй хотілося. Вона весело оглядала стіл, заставлений різноманітними стравами. Батько перехопив її погляд і мовив, усміхаючись:
— Бачиш, дитинко, усе це ми завдячуємо вмінню Ремаркабль вести хатнє господарство. Вечеря справді чудова, можна й велетня нагодувати.
— О! — відгукнулася Ремаркабль. — Я дуже рада, що суддя задоволений, тільки боюся, може, соус передержала… Хотілося зробити все якнайкраще — це ж Елізабет приїздить!
— Моя дочка вже доросла — від цієї хвилини вона господиня дому, — відказав суддя. — І я вимагаю, щоб усі, хто тут живе, називали її міс Темпл.
— Чи ти ба! — вигукнула Ремаркабль, трохи злякавшись. — Чи це чувана річ, щоб молодих дівчат називали "міс"? Якби ж то суддя мав дружину, то, звісно, я б величала її місіс Темпл, а…
— … хоч я маю тільки дочку, — урвав її Мармедюк, — все ж прошу надалі називати її тільки міс Темпл.
Суддя не на жарт розсердився, а що в такі хвилини сперечатися з ним було небезпечно, то хитра економка змовчала. І тут до їдальні увійшов містер Грант, і все товариство сіло до столу. З огляду на те, що сервірована вечеря була за модою тієї епохи і гостям подавали звичайні тоді страви, ми коротко її змалюємо.
Стіл був застелений чудовою камчатною скатертиною і заставлений тарелями й мисками із справжньої китайської порцеляни, що у ті часи в Америці вважалося неабиякою розкішшю. Ручки сталевих ножів і виделок були зроблені із слонової кістки. Все свідчило про багатство Мармедюка й було не тільки зручне, але й елегантне. Що ж до того, які страви подавати і як їх розставити, тут уже вирішувала Ремаркабль. Перед Елізабет стояла величезна смажена індичка, а перед Річардом — варена. Посередині стола височіли два великі срібні судки, а навколо них — чотири миски: в одній була печеня із сірих білок з приправою, у другій — смажена риба, в третій — риба варена, а в четвертій — дичина. Між мисками й індичками з одного боку лежав величезний шмат смаженої ведмежатини, а з другого — варена бараняча нога. Все те м'ясиво було пересипане найрізноманітнішими овочами, які тільки родили в цьому краї і які можна було добути в цю пору. На чотирьох кутах стояли тарелі з печивом. На одній були якісь химерні верчики, що називалися "горіховими". На другій насипано чорних коржиків, що колір свій завдячували патоці й заслужено називалися "солодким печивом"; то була вершина кулінарного мистецтва Ремаркабль. На третій лежали "імбирні карти", а на четвертій — "сливове печиво", назване так через безліч чорносливу, що стирчав із твердої маси, кольором дуже з ним схожої. У проміжках між чотирма соусниками, наповненими густою рідиною сумнівного кольору, стояли темні грудки якоїсь невідомої речовини, що на неї Ремаркабль казала "зацукровані фрукти". Біля кожної тарілки, переверненої догори денцем, на якому лежали схрещені ніж і виделка, стояла інша, трохи менша, із шматком пирога, начиненого всякою всячиною: скибочками яблука й гарбуза, м'ясним фаршем і журавлиною. Повсюди, де тільки можна було щось примостити, стояли карафки з бренді, ромом, джином і вином, глеки з пивом, сидром і один — з гарячим грогом. Дарма що стіл був чималий, а важко було знайти місцинку, де б визирала дорога камчатна скатертина — так щільно він був заставлений мисками, пляшками, тарелями й соусниками. Коли накривали стіл, то, очевидно, більше думали про кількість їжі, а не про порядок і вишуканість.
Проте і для гостей, і для господаря це, певно, не було чимсь незвичним, бо всі почали їсти з апетитом, віддаючи належне смаку й майстерності Ремаркабль. Правда, така увага до їжі з боку майора Гартмана й Річарда могла б викликати подив, бо ж вони саме пообідали перед тим, як їхати зустрічати суддю, але майор їв і пив під час своїх подорожей без обмежень, а містер Джонс любив бути першим у всякому ділі. Господар, мабуть, почувався трохи незручно перед гістьми, що погарячкував, картавши Річарда за кленові дрова в каміні, тож, коли всі озброїлися ножами й виделками, сказав:
— Ви, певно, завважили, мосьє Лекуа, як по-варварськи нищать поселенці благородні ліси. Я бачив, як один чолов'яга зрубав сосну, коли йому треба було полагодити паркан, і, відпилявши кілька гілляк на ворини, кинув дерево гнисти, хоча міг би продати його у Філадельфії за двадцять доларів.
— Та як же, збіса, — пробачте, містере Грант! — не втерпів Річард. — Як же той бідолаха зміг би доставити стовбур до Філадельфії, скажіть ви мені? Поклав би його до кишені, чи що? Як пригорщу горіхів чи насіння? Хотів би я побачити тебе на Гайстріт із сосновою колодою в кожній кишені! Годі, братику Дюк, тут. вистачить дерев на всіх, ще й зостанеться. Послухай, на порубах я часом не можу визначити, звідки віє вітер, — такий густий і високий ліс, — і взагалі я б не знав напрямку вітру, якби не хмари та якби я не знав усіх румбів компаса напам'ять.
— Так точно, сквайре! — вигукнув Бенджамін, що саме увійшов до їдальні й став за кріслом судді, але трохи збоку, щоб мати змогу коли завгодно втручатися в розмову. — Треба дивитися вгору, сер, угору! Старі моряки кажуть, навіть із чорта не вийде матроса, якщо він не дивитиметься на небо. Що ж до компаса, то без нього, звісно, не можна тримати курсу. Я переконаний, що ніколи не випущу з поля зору клотик грот-щогли — так я називаю спостережний майданчик, який сквайр спорудив у нас на даху, — отож завжди, бачте, встановлюю компас і визначаюсь на місцевості й так прокладаю курс, коли погода хмарна чи верхівки дерев закривають небо. І дзвіниця церкви Святого Павла, відколи ми її добудували, дуже добре допомагає навігації в лісах, бо, клянусь дідьком, було зі мною…