Проте за весь час існування цього храму науки лише один сміливець дійшов до перекладів з Вергілія[33]. Він навіть виступив на щорічному публічному іспиті, де, на превелике захоплення всіх своїх родичів, хвацько продекламував усю першу еклогу, майстерно зберігаючи інтонацію. Але відтоді в цій школі більш не звучали рядки римських поетів, та, мабуть, і доти ніхто й ніде не чув такої мови, якою виступив той учень. Попечителі дійшли висновку, що надто випередили епоху, тож "професора" замінили простим учителем, який, керуючись принципом "хто спішить — той людей смішить", став навчати школярів рідної мови.
Від того часу й до днів, про які мова, "академія" була просто собі сільською школою. Зала її використовувалась і для судових засідань, і для релігійних зібрань, і для балів, що їх влаштовував Річард, а по неділях правила за церкву.
Коли в округу потрапляв якийсь проповідник, його запрошували служити відправу, байдуже, до котрої з багатьох пресвітеріанських сект він належав. Після служби хто-небудь обходив парафіян із капелюхом в руках, і проповідник одержував зібрані гроші як винагороду за свій труд. Коли ж справжнього священика не знаходили, тоді хтось із громади читав молитву, а Річард виголошував проповідь, взяту із спеціального збірника.
Як ми вже казали, релігійні погляди мешканців селища були дуже розмаїті. Ми вже згадували про релігійні погляди Мармедюка. Вони мало змінилися після його одруження. До фамільярних розмов, які квакери вели з богом на своїх щовечірніх зібраннях, він почував огиду; вважалося, що Мармедюк, як і його мати й дружина, формально належить до єпископальної церкви, але великою побожністю суддя не відзначався. Річард, навпаки, був ревним прихильником цієї церкви й кілька разів, коли "академія" була вільна в неділю, намагався влаштувати єпископальні відправи, але, як завжди, перебрав міру, налякав парафіян своєю "папістською" завзятістю, і вже на другу його проповідь майже ніхто не прийшов, а третю слухав лише Бен Помпа, затятий послідовник "істинної" віри..
Перед війною за незалежність англіканська (або ж єпископальна) церква мала в північно-американських колоніях великий вплив і підтримувалась урядом Англії. Але по проголошенні незалежності Сполучених Штатів церква ця занепала, адже її служителі могли одержувати сан тільки в Англії. Внаслідок тривалих переговорів американській єпископальній церкві пощастило добитися права самій призначати священиків, і вона поспішила послати своїх служителів у віддалені нові округи, щоб відродити там свою колишню велич.
Одним із таких священиків і був містер Грант. Його призначили в округу, центром якої був Темплтон, і Мармедюк люб'язно запросив священика, а Річард просто наполіг, щоб той залишився на постійне проживання в їхньому селищі. Для його родини приготували скромний будиночок, і він поселився там якраз за кілька днів до початку нашої оповіді. Виконувати свої обов'язки новий священик мав почати на різдво, про що сповіщало оголошення, яке вивісив Річард: "На святвечір у великій залі Темплтонської академії превелебний містер Грант відслужить відправу за обрядами протестантської єпископальної церкви".
Це оголошення викликало неабияке пожвавлення серед прибічників різних сект. Декого цікавило, як воно все відбудеться, інші підняли цей замір на глузи, проте більшість, дарма що релігійна терпимість Мармедюка була всім відома, мудро вважала за краще мовчати, пам'ятаючи про переконання Річарда.
Однак усі нетерпляче очікували вечора, й загальна цікавість ще більше зросла, коли вранці того багатого на події дня люди побачили, як Річард і Бенджамін вийшли із сусіднього лісу, несучи на плечах по величезній в'язці хвойних гілок. Вони ввійшли в школу й старанно зачинили за собою двері; що вони там робили, ніхто в селищі не знав, бо Джонс, перш ніж почати свої таємничі приготування, повідомив учителя, на превелику радість його білоголової отари, що уроків не буде.
Мармедюкові заздалегідь написано листа, де сповіщалося про ці приготування, й він обіцяв приїхати з дочкою, щоб узяти участь в урочистій церемонії.
А тепер, після цього відступу, ми повернемось до нашої історії.
РОЗДІЛ IX
А страв із птиці й риби довгий ряд
Поширював чудовий аромат;
І, сівши згідно з чином і бажанням,
Всі тішились приємним сподіванням
Сигналу, щоб зайнятися жуванням.
"Геліогабаліада"
Їдальня, куди мосьє Лекуа ввів Елізабет, була за дверми, прикрашеними урною, що нібито містила прах Дідони. Ця кімната була велика й добре спланована, але в умеблюванні спостерігалася та сама строкатість, що і в залі. Навколо важкого стола, накритого скатертиною, стояло дванадцять зелених дерев'яних крісел, із сидіннями, оббитими тією ж тканиною, з якої була пошита спідниця Ремаркабль. На стіні висіло величезне дзеркало у позолоченій рамі, а в каміні весело палали кленові оцупки.
Суддя одразу це завважив і трохи роздратовано кинув Річардові:
— Скільки разів я забороняв опалювати дім цукровим кленом! Мені боляче дивитись, Річарде, як цей сік виділяється на вогні. Власник таких лісів, як оце в мене, повинен бути взірцем своїм людям, бо ж вони й так вирубують ліс, немовби він невичерпний. Коли так далі піде, у нас через двадцять років зовсім не буде палива.
— Не вистачить палива на цих горбах, братику Дюк? — глузливо вигукнув Річард. — Палива! Ти ще скажи, нібито риба в озері переведеться через те, що я збираюсь, як відтане земля, відвести два чи три струмки до селища. А втім, ти завжди був диваком у таких речах, Мармедюку.
— Яке ж це дивацтво? — серйозно заперечив суддя. — Яке ж дивацтво — засуджувати те, що ці перлини лісу, ці неоціненні дари природи, джерело достатку й багатства, безжалісно палять у печах? Ні, як тільки зійде сніг, я неодмінно споряджу людей на пошуки кам'яного вугілля.
— Вугілля? — перепитав Річард. — Який дурень буде длубатися в землі, коли для того, щоб зібрати бушель зерна, йому потрібно викорчувати на ділянці стільки дерев, що палива вистачить на рік? Годі, Мармедюку, довірся мені в цих справах, бо я маю до них природний хист. Це я наказав розпалити камін, — і смію думати, що зробив незле, — щоб моя мила кузина Бесс швидше зігрілась.