Священик смиренно підвівся, з почуттям прочитав молитву, і все товариство почало збиратися до церви, чи то до "академії".
РОЗДІЛ X
І кличуть грішних до молитви
Важкі, тягучі звуки дзвона.
Вальтер Скотт, "Дикий мисливець"
Річард і Лекуа в супроводі Бенджаміна попрямували до школи навпрошки — стежкою, торованою у снігу, а суддя з дочкою, священик і майор вирушили на санях кружним шляхом, по вулицях селища.
Зійшов місяць, і и світлі його проміння чітко окреслювалися силуети сосон на вершинах східних гір. Небо було чисте й прозоре, як у деяких країнах опівдні. Зорі ледь мерехтіли, наче жарини бачать, що згасають удалині; вони були безсилі змагатись із сяйвом місяця, що лилося на чисту білину озер і полів і, відбиваючись, робилося ніби ще яскравішим.
Елізабет із цікавістю читала написи, що були над дверима мало не всіх будинків, а сани тим часом швидко й плавно рухалися головною вулицею. На кожному кроці вона помічала нові будівлі й імена. Навіть старі будинки й ті змінилися: там щось добудовано, там перефарбовано, ще інші споруджено наново. Але з усіх жител виходили їхні мешканці, поспішаючи туди, де на них чекало творіння спільного мистецтва Річарда і Бенджаміна.
Надивившись на будинки, які були значно привабливіші в яскравому, але ніжному місячному світлі, Елізабет почала вдивлятися в людей, сподіваючись побачити когось знайомого. Але всі перехожі з виду були однакові: закутані в хутра й пальта, в шапках і каптурах, вони пробиралися вузькою стежкою уздовж заметів попід будинками, а кучугури снігу були такі високі, що до половини затуляли їхні постаті. Разів два їй привиділося, ніби вона когось упізнала, але перехожий тут-таки зникав за одним з тих величезних стосів дров, що громадилися чи не перед кожним будинком. І тільки коли сани звернули з головної вулиці на бічну, що перетинала її під прямим кутом і вела до "академії", Елізабет побачила нарешті знайомий будинок і знайоме обличчя.
Будинок той стояв на розі одного з найгомінкіших перехресть селища і, судячи з добре втоптаного снігу перед дверми, а також з вивіски, яка сумно рипіла, погойдуючись на вітрі, що налітав з озера, був одним з найпопулярніших місцевих заїздів. Хоч будинок був одноповерховий, мансардові вікна, колір стін, віконниці й веселий вогонь, що виблискував крізь розчинені двері, надавали йому куди затишнішого вигляду, ніж мали сусідські будинки. На вивісці пивниці, почепленій, як звичайно, на стовпі, був зображений вершник із шаблею й пістолями, у ведмежій шапці, на баскому коні. Все це, а також напис "Хоробрий драгун", зроблений чорними літерами, не дуже виразний, але знайомий Елізабет, добре було видно при світлі місяця.
Коли сани порівнялися з заїздом, із дверей вийшли чоловік і жінка. Чоловік ішов важкою солдатською ходою, помітно кульгаючи, а жінка ступала широко й швидко, так, ніби їй було байдуже, куди поставити ногу. Місячне світло падало на її повне червоне обличчя, настільки схоже на чоловіче, що навіть пишні брижі очіпка не надавали йому належної жіночності. Маленький чорний капелюшок ледь тримався на потилиці, ніскільки не затінюючи обличчя, і при, місяці, що сяяв зі сходу, те обличчя здавалося сонцем, що сходить на заході. Рішучим чоловічим кроком вона йшла навперейми саням, і суддя наказав тезкові грецького царя зупинити коней.
— Ласкаво просимо, судде! — вигукнула жінка з відчутним ірландським акцентом. — Раді вас бачити! Еге ж! А, і міс Ліззі з вами! І яка ж красуня з неї виросла! Якби в селищі стояв полк, чимало сердець вона б розбила! Ой, леле! Гріх теревенити всує, коли дзвони кличуть нас до молитви, як покличе до себе господь, коли ми найменше того сподіватимемося… Добрий вечір, майоре. Прийдете сьогодні на чарку пуншу чи, певно, пробудете святвечір у великому домі судді?
— Рада вас бачити, місіс Голлістер! — радісно відгукнулася Елізабет. — Відколи ми виїхали з дому, я весь час сподівалася зустріти когось із знайомих, але нікого не впізнала. Будинок ваш теж не змінився; але інші так змінилися! Якби вони не стояли на старих місцях, я їх зовсім би не впізнала. Бачу, і ця мила вивіска збереглася, — я ж пам'ятаю, як кузен Річард її малював, — і навіть напис, через який ви тоді сварилися.
— Це ви про "хороброго драгуна"? А яке ж іще ім'я можна було йому дати, коли всі його так і називали? Спитайте хоч мого чоловіка, капітана! Кращого покупця я не бачила, і в скрутну хвилину на нього завжди можна було покластися. Гай-гай! Тільки смерть прийшла по нього без попередження! Певно, гріхи йому відпустяться, бо справа його була справедлива. Ось хай містер Грант скаже… Ну, а коли сквайр Джонс забажав намалювати вивіску, я подумала: якби ж на ній було зображення того, хто ділив з нами радість і горе! Очі не такі великі й вогненні вийшли, як були в нього, зате вуса й шапка точнісінько такі. Та гаразд, не буду вас затримувати на морозі своїми балачками. Забіжу завтра після відправи. Хай вас благословить господь і не допустить зла! То що, приготувати вам пунш, майоре?
Німець відповів поважним кивком голови, і коли суддя перекинувся кількома словами з чоловіком вогненнолицьої шинкарки, сани рушили далі. Невдовзі вони під'їхали до дверей "академії", і все товариство поспішило до великої зали.
Джонс і два його супутники, що вибрали собі найкоротшу дорогу, випередили сани на кілька хвилин. Та замість поквапитися до зали, щоб утішитись там подивом поселенців, Річард, заклавши руки в кишені, почав прогулюватися перед "академією" з виглядом людини, звиклої до подібних церемоній.
Поселенці поважно проходили повз нього в приміщення, як і личить тим, хто йде молитись, але в ході їхній помітний був поспіх, викликаний цікавістю. Фермери, що приїхали з інших поселень, спершу вкутували своїх коней в сині та білі попони й тільки тоді заходили подивитися на святково вбрану залу. До багатьох із них Річард підходив, ручкався й питався про здоров'я, про сімейні справи. Він знав добре їх усіх, бо називав на ім'я навіть дітей прибулих, а їхні відповіді свідчили, що Річарда тут усі любили.
Нарешті один із поселенців, який пішки прийшов із селища, зупинився біля Річарда, втупивши пильний погляд у нову цегляну будівлю, що відкидала довгу тінь на сніжні поля. Перед "академією" лежало пустирище, де в майбутньому збиралися розпланувати площу, а за тим пустирищем височіла нова, ще недобудована церква Святого Павла. Почали її споруджувати минулого літа — буцімто громадським коштом, а насправді головним чином на гроші судді Темпла. Затіяли будівництво тому, що, на думку більшості, селищу для релігійних відправ потрібне було місце пристойніше, ніж велика зала "академії", та й освячення нової церкви мало показати, який різновид протестантської релігії бере гору в Темплтоні. Звичайно, питання це викликало неабиякий інтерес і хвилювання серед представників різних сект, проте вголос ніхто його не обговорював. Коли б суддя Темпл віддав перевагу котрійсь із сект, питання було б вирішене негайно — настільки високий був авторитет судді, — але ж він уважав за краще не втручатися в цю справу, рішуче відмовляючись підтримати навіть Річарда, який уже встиг таємно запевнити єпископа, нібито і новий храм і його парафіяни охоче увійдуть в лоно єпископальної церкви. Проте коли всі побачили, що суддя дотримується нейтралітету, Джонс упевнився, з якими впертими людьми має справу. Спочатку він спробував переконати їх ученими доказами. Слухали його терпляче, не заперечували, і Річард, обійшовши селище, подумав, що питання вирішене на його користь. Керуючись принципом "куй залізо, поки гаряче", Джонс оголосив через газетку, що мешканці селища повинні зібратись і вирішити справу голосуванням. Але ніхто не прийшов до "Хороброго драгуна" на збори, й він перебув найприкріший вечір у своїм житті, марно сперечаючись із місіс Голлістер, що доводила, ніби методистська церква (тобто та, до якої вона сама належала) — найблагочесніша, і тому новий храм, безперечно, мусить бути методистським. Тоді Річард зрозумів, що радів передчасно і що навмання такого хитрого й обережного супротивника не здолати. Він дійшов висновку, що треба затаїтися і йти до своєї мети поступово, крок за кроком.