налітає Таня.
Таня. Серьожа! Серьожа!.. (Припадає йому на груди і плаче.)
Далека музика — почався перший забіг.
Вернидуб (упускає свій ціпок і гладить невміло Танину голову). Ну, ну, ну, чого ти, дурненька... годі.
Таня. Серьожа... Рідний... черепаха моя ненаглядна.
Вернидуб. Так... бачиш... тепер я й справді черепаха. (Пробує дістати ціпка з землі, але даремно.)
Таня (швидко підіймає ціпок). Сердешний, біднятко. (Знову плаче.)
Вернидуб. Ну, годі, Тасенько. А все-таки ти мене не догнала.
Таня. Ні, ні, тепер я тебе дожену, і вже нікому, нікому не віддам.
Вернидуб. Ну, біжи, мишка, тобі пора. Таня. Нічого, це поки малеча. Ти коли приїхав? Увечері нікуди не підеш?
Вернидуб. Сьогодні нікуди, а завтра, Тася, я їду. Таня. Як їду? Куди?
Вернидуб. Вірніш, лечу. В Онегу, Тасенько. Я-тепер летючий лікар, вроді як "Летючий голландець" 30. Там цинга недалеко,— експедиція накльовується.
Таня. Та як же це... Господи... А я думала...
Вернидуб. Не можна, Тасю,— у мене свої рахунки з простором. Невже ти думаєш, що я подарую йому цю перемогу. Немає ноги — упертість ще лишилась.
Таня. А я... а я думала...
Вбігають двоє фізкультурників.
Обидва. Товаришко Муравська! Де ви! Через десять хвилин ваша черга! Перша категорія! Таня. Значить, ти...
Вернидуб. Біжи, Тасенько, увечері побалакаємо.
Обидва. Товаришко Муравська!
Таня. Та чую! чую! Іду! Дивись же — увечері!
Біжать всі троє. Вернидуб іде праворуч. З глибини дерев виходять, продовжуючи розмову, Мальванов і Любуша.
Мальванов. Але чому? Невже ж ти мені —не віриш?
Любуша (спокійно й ласкаво). Чому? Твоїй щирості? Звичайно, вірю. Але ж цього не досить. Нам ще потрібно багато часу, щоб дійти одному до одного.
Мальванов. Ми вже пройшли цей шлях, Любуша. Хіба я не прийшов до тебе сьогодні?
Любуша (усміхаючись). І напевно, не відразу. Адже ж і ти, 'мабуть, вагався перше, ніж зважився на це. о Мальванов (змішався). Звідки... чому ти так думаєш?
Любуша (дуже спокійно). Та як же могло бути інакше? Як можемо зійтись ми тепер, коли не скінчилися наші шляхи? Хіба не ти сам сказав мені в ту страшну ніч: якщо хочеш бути зі мною, шукай мене там — попереду.
Мальванов. Любуша!
Любуша. Тільки тепер зрозуміла —я. велику правду цих слів... О, як багато я мушу ще йти, щоб стати гідною тебе.
Мальванов. Любуша! ■ Любуша. І справді! Чим була я тоді? Дурним дівчам, що слухало тільки серця, що не мало— ні сили, ні розуму, щоб обрати правдивий шлях... що шукало лише ласки і міцного плеча, до якого б могла пригорнутись.
Мальванов (глибоко зворушений). Любуша!
Любуша. Ні-ні, не протягуй до мене своєї руки, я не можу її прийняти. Я не хочу, щоб ти взяв мене тільки з жалощів. Зрозумій же, що я сама, чуєш, сама, мушу стати чогось вартою!
• Мальванов. Любуша, рідна моя Любуніа!
Любуша. Ні, Ігоре, давньої Любуші вже немає... Немає вже бідної дівчинкиї, що розсипала тоді з щирим серцем всі свої яблука...
Мальванов (усміхаючись.). Шкодуєш?
Лло б у ш а (не відповідаючи). Тепер я бідна... і теж неро-
зумна жінка, яка хоче чогось добитись. Але дай (бере його
руки), дай їй дійти самій до мети. . •
Мальванов. Без підтримки, без дружньої руки!
Любуша. Ні, тепер я не зовсім самотня, Ігоре. В' мене вже є з ким іти. Це моя пісня і моя дитина. Скоро ми підемо разом.
Мальванов. І я, і я був певний, що ти схопишся за мою руку, мов сліпа! Як же я помилявся!
Любуша. Можливо, що вони ще зійдуться колись, наші шляхи. Але поки (вона хитає головою), але поки вони не зійшлись. І не треба їх з'єднувати .насильно. Не сердься, коли я відповім твоїми ж словами — якщо хочеш бути зі мною, чекай мене там — попереду, коли .я стану гідною тебе. Прощай. (Виходить.)
Мальванов. Лю,буша! (Поривається за нею, але спиняється.)
Підходить Вернидуб.
Мальванов (бере його за руку). Так, Сергійку, складними маршрутами йде життя, складнішими, ніж цей крос...
Вернидуб (сумно усміхаючись). Яким мені вже не бігати.
Мальванов. Не сумуй, не догнав на кросі — випередиш у житті. Але слухай, Сергійко, і запам'ятай те, про що не повинен забувати жоден комуніст. Якщо ти хочеш бути попереду, пам'ятай, що ідеш вперед не тільки ти, а й ті, кого ти хочеш вести. (Виходить.)
Почався пробіг. Десь за муром одна по одній проносяться постаті бігунів. Вернидуб робить кілька кроків до рами, але зараз же повертається. Його обличчя скривлене мукою, він сідає на лавочку і схиляє голову на руки. Аж ось десь вгорі загримів мотор літака. Вернидуб підводиться, його обличчя проясніло, він підіймає вгору руку.
Вернидуб. О, простір! Ти знову мій!
Раптом за муром зростає якась тривога. Фізкультурники, що стоять біля брами, випускають біноклі й кидаються за браму. Туди ж побігла й дівчина з торбинкою. Чути окремі вигуки.
— Муравська! Це Муравська! Води!
Ті ж фізкультурники й дівчина вносять безживну Т а н ю. Вернидуб поспішає
до неї.
Вернидуб. Таня! Таня! Що таке, —що з нею?
Фізкультурники (кладуть Таню на лавку). Тихше, товаришу, бачте, впала під час пробігу.
Дівчина (розстібає їй майку, підкладає пальто під ноги, бризкає водою в обличчя). Зомліла. Зараз очуняє. Мабуть, схвилювалась чимсь, перш як бігти...
Вернидуб. Таня! Голубко!..
Таня (розплющує очі). Чому... чому я тут? Боже мій!.. Я ж упала!..
Вернидуб. Тихше, голубко, не хвилюйся. (Виймає з кишені стетоскоп і слухає їй серце.)
Вбігають розпорядники кросу.
Що таке? Що з нею? Товаришко Муравська! Вернидуб, Тихше! Таня. Серьожа! Ти?
Вернидуб. Мовчи, Таня, дай серце послухати. Не дихай. Так. Ще хвилинку. (Слухає без стетоскопа.) Спортсмени. Що з нею, доктор? Вернид^уб. Нічого, все вже пройшло. Зомліла.
Таня. Ну, що, Серьожа, пізнав, нарешті, моє серце?
Вернидуб. Пізнав, Тасенько. Надто вже воно в тебе велике та гаряче. І не можна тобі бігати, Таня. Ну от, вже й заплакала.
Таня. Жаль, Серьожа. Пройшла моя слава, пропало моє першенство, не добігла... А все через тебе... ^Вернидуб. Нічого, видужаєш — добіжиш. Таня. Але ж ти поїдеш? Поможи мені встати, Серьожка. Вернидуб (допомагає їй підвестись). Де твоє пальто,— ага, ось.
Один з фізкультурників допомагає їй надягти пальто.
Ну, держись міцно, дівчинко. Бачиш, ти, напевно, збиралася мене водити, а тепер ось я тебе веду.