Тим часом день згасав. У печеру заповзала сутінь. Люди, не дочекавшись дива, почали розходитись. Першими пішли жінки, за ними — діти. А коли ніч уже плуталася в кущах, місце біля печери покинули й чоловіки... З темрявою прийшло завивання гієн. Воно перебивалося стогоном, істеричним реготом, клацанням зубів. Мені не раз доводилося бачити тих потвор з масивними головами, сильними щелепами і грізними іклами. Але найогидніше у тому пожирачеві падла — завжди голодні каламутні очі, які в поєднанні з широким носом і круглими вухами надають їй боязкого і водночас зухвалого вигляду. Ці істоти нападають навіть на людей, котрі сплять просто неба, і виривають із їхніх тіл шматки м’яса. Африканці ненавидять цю нічну тварину і пов’язують з нею безліч легенд про таємничих диявольських істот, котрі вночі їздять верхи на гієнах. Тим-то й люди в маскувальній уніформі відгукувались лайкою на кожен звук гієни.
Зрештою настала тиша. Моє Я стало складовою африканської ночі. В мені, немов у повітрі, тріщали цикади, мене порушували крики нічних птахів, крізь мене високо в небі яріли зорі. Та, власне, й повстанці, що підкріплялися вівсяними коржами, як і Секелету-"ударник", який сидів загіпнотизований біля свого інструмента, перебували в мені. І печера, й пагорби, в яких було доволі таких печер, теж були в мені... Далеко за північ моє Я стало відчувати щось схоже на біль. Але де він був, той біль, я не знав, бо в тіло своє ще не вселився. Хистким містком між духом і тілом було моє прагнення розібратися з поняттям ентропії. Це по ньому проскакували оті "фантоми", яких ні пам’яттю, ні згадкою не назвеш, такими життєво правдивими вони були...
Якось перед самим від’їздом в Африку я здибав у "Букіністі" Кудрю. Мене він, звісно, не впізнав. Стояв біля стойки і тими ж кощавими пальцями гортав старовинну книгу в ситцевій палітурці. Він майже не змінився. Тільки голова стала пласкішою, мабуть, за рахунок втрати шевелюри й зубів, від чого колишній мій викладач нагадував ученого пітона... Так от, сценка повторилася до того реалістично, що я навіть відчув запах прілого паперу і дешевого лосьйону, яким тхнуло тоді від Кудрі.
Втім, Кудря був тільки тим, хто висіяв у мою незайману на той час свідомість сумнів. А вже йому — сумніву — на зміну прийшло бажання розібратися в усіх тих плутаних концепціях. Шукаючи "правди" в книжках, я помітив, що різні автори по-різному тлумачать обидва начала термодинаміки.
— Як-то по-різному? — здивувався я.
Білокінь посміхнувся, тамуючи поблажливість.
— Ну, в підручниках їх формулюють приблизно однаково. А от у науковій літературі тих формулювань скільки завгодно. — Помітивши, що така відповідь мене не вдовольняє, пояснив: — Ну, наприклад, деякі вчені трактують перше начало термодинаміки так: "тепло, що відводиться від системи, витрачається на зміну внутрішньої енергії та виконання роботи системою", інші — "вічний двигун створити неможливо" тощо. Друге начало термодинаміки, крім відомого вам з вузівського підручника, має ще з десяток тлумачень. От тоді мені в свідомість і запав сумнів: або з тими законами не все гаразд, або ж вони потребують пояснень, для кожного окремого випадку. Сумніви підігрівав образ "змія-спокусника" Кудрі, його незмінна усмішка і глибокі лихі очі. Мені навіть снилася його голова на надмірно довгій шиї. Вона то похитувалася над клубами густої пари, то ховалася в ту пару. І тривало те впродовж багатьох років. Але ми ухилились від теми...
Десь уже перед світанком командир розбудив своїх товаришів, які спали, прихилившись спинами до скелі, і залишивши невдаху-снайпера, пішов з трьома в село. В одній з хат вони взяли лопату і тією ж дорогою, якою несли моє тіло, поспішили на місце вчорашнього лиха. Вони прийшли вчасно, бо навколо машини з мертвим водієм уже никали гієни. Довелося навіть полоснути по них чергою з автомата. Оглянули "лендровер". Удар прийшовся на бампер, передню панель і капот. Радіатор лишився неушкодженим. Командир сів за кермо і ввімкнув ключ запалення... Вони від’їхали далеченько від місця події і поховали водія. Хоч моє нерухоме тіло лежало в печері, я все те бачив. Мою свідомість немов би було підключено до всезнаючої, всеосяжної машини, з якої я черпав не тільки інформацію, а й шматки життя. Ну, що сказати: я пам’ятаю навіть таку деталь, як страх одного з озброєних людей, коли пролунало грізне рикання. І сміх старшого, бо то кричав лиш страус. Мушу сказати, що крик страуса таки нагадує лев’яче рикання... А тим часом старий африканець, який лежав поряд з моїм тілом, лишався нерухомим, і можна було б подумати, що він — мрець, якби не потужне, невидиме для людського ока світіння. Правда, воно помітно послабшало і не виходило вже за межі печери. Водночас зі зміною чаклунової аури дедалі сильніше відчувався біль. Той біль із самого початку був немов би пуповиною між тілом і духом, своєрідною лійкою, крізь яку вливалася розхлюпана свідомість. Невдовзі я вже знав, що болить у сонячному сплетінні. Ні плече, яке я пошкодив, вилітаючи з машини, ні голову, яку тільки завдяки корковому капелюхові не розчерепило, я не відчував. Біль був саме в сонячному сплетінні. Власне, це був той самий біль, що непокоїв мене впродовж усього життя, і який минав тільки тоді, як я починав творити. Але в печері я цього не усвідомлював, бо свідомість ще не повернулась. Я перебував у якомусь задзеркаллі, де існує не думка, а образ, де згадка нічим не відрізняється від події, відбитком якої вона є.
Білокінь замовк і довго не озивався. Навіть кільканадцять разів клепкув у клавіші машинки. Тим часом мені пригадалася давня розмова з ним, коли він, повернувшись з-за кордону, несподівано відмовився керувати відділом, який до того очолював.
— Ото ми вже вам так дошкулили, що ви... — казав тоді я.
— Та ні, хлопці ви творчі, роботу любите, живете дружно. Чого ще бажати? Вся справа в мені. — Його грубий і такий же незворушний, як і лице, голос пом’якшав. — Ось-ось п’ятдесят стукне, а я досі не довів до пуття свою наукову ідею. То одне на заваді стане, то інше. Ви — мої, по суті, вихованці — стали за ці роки знаними спеціалістами, вченими, кожен із вас міг би не лише відділ — інститут очолити, а я захряс на місці. — Він подивився тоді на мене якось сумно.