Під знаком Цвіркуна

Страница 46 из 96

Савченко Виктор

...Нарешті Михайло Теодорович відвів погляд від машинки. В зелених очах його читалося погано приховане вагання. Та він нарешті подав голос:

— В корпорації, де я працював, був геолог з Ірландії. Він називав мене Біл. А повне прізвище вимовляв Біл-О’Кінь. Так отой хлопець перший забив тривогу, коли я ввечері не повернувся на базу. Він узяв урядову машину, з десяток солдатів і простежив увесь шлях, яким я мав проїхати. Але не виявив ані "лендровера", котрий нападники сховали в заростях, ані місця, де сталася пригода... Весь час я був з ним; радив не здіймати поки що паніки. Але він, звісно, не чув моїх порад. Між нами була стіна — прозора для мене і темна (водночас невидима) для нього.

...Ішла вже друга половина дня; чаклун лишався нерухомим. Люди, що надходили до печери, не дуже хвилювались. Вони очікували... А біль у сонячному сплетінні не слабшав. Моя свідомість, яка донедавна була як туман, почала густішати. З тим так само, як між дощовими хмарами пробігає блискавка, так і в свідомості блиснула перша думка: а що, як я не повернусь? За нею одразу ж — друга: тоді я не зроблю того, заради чого жив. І знову я опинився в "Букіністі", поруч з вузькоплечим двометровим чоловіком, дослухався до тихого шелесту сторінок книги, яку він гортав; крадькома поглядав на загадковий усміх, який, здавалося, колись дуже давно було намальовано на його обличчі. "Якщо енергія — цариця світу, то ентропія — тінь її", — казав той усміх. А ще він казав, що ентропія, а по-простому безлад, зростає тільки в напрямку від минулого до майбутнього. Але ж з цього засновка тяглися дивовижні висновки. Виходило, що в природі в перспективі мусить усе перемішатись. Спершу подібне, потім подібне з віддаленим, а в далекому майбутньому живе з неживим. Серед людей найперше не стане націй, потім рас, далі з’явиться гібрид людини зі звіром, ще далі — гібрид того монстра з комахою, ще далі — з рослиною, а потім з каменем... От яку думку намагався прищепити лукавий Кудря. Але ж якщо в це повірити, то треба визнати процеси монстризму не тільки природними, а й неминучими. А відтак — марний будь-який опір їм. Хоч в логічній споруді, яку він колись зводив, і не було видимих протиріч, та в ній усе ж існувала замаскована цеглина, витягнувши яку, можна було завалити всю споруду. Ні-ні... Я мусив був повернутись, щоб віднайти ту цеглину. Вперше, відколи моє Я перебувало в неприродному стані, вслід за думкою настало бажання. Правда, кволе. Але все ж це було бажання повернутись...

Раптом заворушився чаклун. По його тілу, а точніше мощах, проскочило щось схоже на судому. І знову він закляк. Тим часом моє всеосяжне Я почало збиратись біля розтруба велетенської лійки, в тонкому кінці якої ледь-ледь сіріло. "Лійка" та перебувала не в просторі, а в часі; її було витягнуто від минулого до майбутнього. В хмарах моєї свідомості, які кублилися над берегами "лійки", вперше зародився страх. Не за життя — за долю відкриття, яке визрівало в мені упродовж багатьох років...

Живучи в Африці, я не раз чув про дивовижні здібності чаклунів. Дехто з них міг оживити людину навіть за три дні після смерті. Надприродні їх властивості часом бували такі сильні, що декотрі з них піднімали мерців. Але тільки піднімали. Мертв’як зводився на ноги, навіть міг ступити кілька кроків, і падав уже назавжди. Свідки казали, що труп дивився скляними очима, і колір шкіри залишався таким самим сірим, як і до "оживлення". Раніше я вважав те дійство звичайним гіпнозом. Але тепер, коли мої тіло й дух перебували з протилежних кінців "лійки", страх, що на мене може очікувати доля тих нещасних, потягнув за собою нове, сильніше від попереднього, прагнення повернутись.

За життя я зазнав кількох спалахів бажання поставити всі крапки над "і" в фундаментальних законах світобудови. І щораз у мене вливалася невідома енергія, я відчував, що прилучаюся до невідомої системи, крізь яку протікають невідомі струми. Водночас логіка поступалась місцем інтуїції, думки були схожі більше на поетичні образи. Я перебував на межі свідомості й інстинкту... Я завів собі зошита, до якого записував усе, пов’язане з ентропією. Ви запитаєте, що мною рухало? Бажання дошукатись істини: чи справді світ підстерігають безлад і теплова смерть. В одній цитаті я вичитав: "якщо маємо два відра з холодною і гарячою водою, то ми можемо скористатися різницею температур між ними для запуску машини, яка виконує корисну роботу. Якщо ж воду обох відер перемішати в одному баку, то вже з однорідної температури корисної роботи не добудемо." Згадуючи ту цитату, я щораз ніби чув вкрадливий голос Кудрі: " А хіба є принципова різниця між відром гарячої води й Сонцем?.." "Немає, чорти б тебе вхопили, немає! — відповідав я подумки Кудрі. — Але ж чому тоді за такого неухильного прагнення матерії до перемішування, є крила у птаха і плавники у риби, чому з хаосу розчину випадають кристали чіткої будови?" Після тих моїх заперечень уявна голова на довгій шиї обкутувалася парою і мені ввижався тільки холодний полиск її очей... Той особливий стан душі, який наставав щораз, як я починав займатися ентропією, зветься натхненням. Тепер я вже знаю напевне, що це не що інше, як вихід людського Я за межі свідомості і дотикання до загальнолюдського розуму... Той стан, у якому я перебував, витаючи над моїм скаліченим тілом, багато в чому нагадував інтуїцію, інстинкт, рефлекс...

День хилився до вечора. Старший з напасників, які вдосвіта ще позамітали сліди вчорашньої трагедії, нервував. Дедалі частіше зазирав у печеру. Хоча зайти й не наважувався. І селяни виказували неспокій. На їхній пам’яті сеанс оживлення ще ніколи так надовго не затягувався.

А в посольстві тим часом забили тривогу. Там вважали, що мене викрали з метою отримати викуп. На батьківщину не повідомляли, очікували, поки зловмисники подадуть звістку. Не сиділи, склавши руки, урядовці. З допомогою парламентарів вступили в контакт з усіма відомими угрупованнями. Але жодне, як і те, до якого належали нападники, не визнало себе причетним до того. Все замикалося на учасниках нападу. Навіть близькі до чаклуна люди не знали правди. Але й те, що вони знали, незважаючи на глуху місцину, де причаїлося село, рано чи пізно мусило б стати відомим для всього загалу. Тому так непокоївся командир повстанців.