— Сюди кладіть, — сказав старий африканець і показав місце в центрі між купкою закіптюженого каміння і великим бубном, видовбаним із шматка суцільної колоди.
Носії поклали брезент з моїм тілом не дуже поштиво. Вони вже ставились до нього, як до трупа. Юнак-Секелету тим часом зайняв місце біля бубна.
— Вийдіть, — наказав старий і коли в печері залишився тільки юнак, знову заходився витанцьовувати довкола мого тіла. Танок його ставав дедалі жвавішим; чаклун звертався вже не до духа батька, а до дідового духа, переповідаючи йому те ж саме, що й недавно батькові. Просив, ні — благав вигнати злого духа, який засів у тілі білого чоловіка. Прохання за смислом хоч і звучало аж надто побутово, та ритм, підвивання, глухі удари бубна, що відлунювали в стінах печери, надавали сцені чогось містичного. Втім, містичного там було мало. Чаклун, дедалі збуджуючись, генерував у собі особливий вид життєвої енергії, яка мусила передатись і моєму безживному тілу. Носіїв тієї енергії цивілізація білих людей ретельно винищувала, як, власне, і носіїв будь-яких відхилень від посередності. Серед чорного населення вони збереглися, і один з них буквально пломенів; його аура була така сильна, що її бачив навіть юнак-"ударник". Худючий старий у картатій сорочці, який не дуже чемно канючив у духа свого покійного діда життя для білого чоловіка, уособлював сам потойбічну силу...
Натовп перед печерою очікував дива. Та найбільше того дива прагнув командир озброєних людей. Бо для нього особисто убивство іноземного спеціаліста (нехай і помилкове) мало б погані наслідки.
...Рухи чаклуна ставали дедалі різкішими, шкіра на лиці, ще недавно зморшкувата, розгладилась; тепер це було обличчя божевільного... І тут проскочила друга "іскра" між тілом, що безживно лежало на сірому брезенті і моїм безмежним Я. Лише мить тривав зв’язок між духом і тілом. Було таке відчуття, ніби я прокинувся, та враз і поринув у сон.
Білокінь замовк і знову схилився над друкарською машинкою, але його довгі сильні пальці так і не торкнулися клавішів. Він мовчав; обличчя його, як і під час оповіді, не виказувало жодних почуттів. Мені тим часом спало на думку, що за багато років спільної з ним роботи я жодного разу не помітив, аби Білокінь змінився на лиці. Його видовжене обличчя з важкою спідньою щелепою і сухим рубцюватим носом за будь-якої ситуації лишалося незворушним. Саме за цю незворушність, що зовні межувала з жорстокістю, а також за пергаментну жовтизну лиця ми прозвали його колись Блідолицим.
Нарешті він знову подав голос:
— Від усього цього сильно тхне містикою... І нікому іншому, крім вас, я б того не розповів. — Помітивши на моєму обличчі подив, він пояснив: — Ви — літератор і вам, можливо, стане в пригоді бодай щось із того, що я кажу. Під яким соусом ви підсунете його читачеві — чи як елемент умовності, а чи як фантастику — ваш клопіт, а тільки пригода, яка сталася зі мною в Африці, має право на те, щоб про неї знали. Надто ж дивовижні наслідки, до яких вона призвела.
Білокінь знову замовк, ніби збираючись з думками, а тоді провадив:
— Отож після другої "іскри", яка промайнула між моїм нерухомим тілом і духом, що селився колись у ньому, чаклун, довівши себе до крайнього збудження, повалився знеможений лицем униз і завмер. Його аура була такою великою, що не тільки печера, а й гірська порода зовні, і люди були в ній, немов у дивному опалесцируючому тумані. Хоча вони про неї й не здогадувались. Вона — та аура — складалася з двох шарів — невеликого, але потужного, який палахкотів неподалік від тіла, і слабкішого, але такого, що його знати було на півсотню метрів. У тому чаклуновому біополі спочатку не можна було і вгадати світіння навколо мого тіла. Та що довше лежав поряд старий африканець, то відчутнішим ставав зв’язок між "посудиною" і тим, що з неї виплеснулося. Чинилося щось подібне до дії магніту, який притягує порошинки з простору. "Магнітом" робило моє безживне тіло світіння чаклуна. Досі я перебував у стані безтілесної свідомості, а точніше — інстинкту — бачив, чув, відчував без допомоги очей, вух, носа, шкіри. Під дією ж "сяйва" у чисту, так би мовити, свідомість стало проникати щось індивідуальне, і по часі я вже знав, що моє безмежне Я належить Білоконеві Михайлові Теодоровичу... Це вже була думка. А де думка, там і спомин і я згадав, що основним обов’язком життя того Білоконя, тобто мого, було дослідити і пояснити суперечливі моменти ентропії . І тоді ж у пам’яті виникла висока, худа і згорблена постать викладача фізичної хімії Кудрі, який писклявим голосом пояснював нам, студентам, друге начало термодинаміки. Пригадалося, як вразило мене тоді не так поняття міри хаосу, як те, що за ним стояло. А стояла, як відомо, теплова смерть Всесвіту. Висновок цей лежав на поверхні. Адже якщо всі природні процеси розглядати як рівномірний розподіл тепла і вирівнювання температури, то мусить же настати мить, коли Сонце, віддавши тепло Землі і навколишньому простору, перестане світити й гріти. Така ж сама доля спіткає й інші світила. Всесвіт нарешті перетвориться в резервуар омертвілого, розлитого рівномірно тепла... Є над чим замислитись. Пізніше, правда, Кудря запевняв, що висновок про теплову смерть то — чистої води ідеалізм, і що насправді... Але всі його докази розбивалися об факт, що тепло передається від більш нагрітого тіла до менш нагрітого і ні в якому разі не навпаки... Я сказав: "у пам’яті виникло". Це не зовсім так. Те, що я згадав тоді, так само відрізнялося від звичайних картин пам’яті, як чорно-біле фото від живого об’єкта. То був не просто спомин; я опинився в аудиторії серед однокурсників, навіть спізнав бентеги, котра проймала мене щораз, як я бував поруч з одною нашою дівчиною.
Пам’ятаю, як зараз, Кудрю за столом викладача, який обережно так перегортав сторінки якоїсь книжки. Ми тоді, здається, писали контрольну... Колись на тому столі я бачив і прижиттєві видання поетів минулого століття, і томик Вільгельма Освальда в оправі з натуральної шкіри, і ще багато чого . Мені здавалося тоді, що Кудрю цікавив не так конкретний автор, як сам факт володіння стародавньою книгою. Та згодом, коли до рук потрапили друковані роботи Освальда, я переконався, що Кудря не тільки милувався стародруками, а й читав їх. А відтак не проминав нагоди докинути якусь сентенцію (звісно, без посилання на видатного вченого); ті сентенції правили йому за туман, в якому ховалося, як мені тоді здавалося, щось значно більше, ніж викладач Кудря із своїм стандартним знанням фізичної хімії... Але річ не в ньому, а в тій бентезі, яку він посіяв у мою юнацьку душу. Часом мені здавалося, що це вона — юнацька мрія, а згодом домінанта всього життя повизбирувала по Всесвіту мою розхлюпану свідомість і вселила знову в її домівку — моє тіло. Хто зна, чи спромігся б добрий старий африканець повернути мені життя, якби не було її... Мушу сказати, що тому чоловікові дорого обходилося моє оживлення. Він не лишив собі й частки фізичної сили.