Та ось носіїв спинив окрик і клацання затвору. Старший групи озвався мовою банту. Рушили далі, так і не побачивши того, хто запитував пароль. Але вартовий був схований від носіїв, та тільки не від мене. Його аура світилася чи не на півлісу.
Нарешті ми вийшли на галявину. То була місцина під височезними баобабами й акаціями-парасольками. Кілька круглих, плетених з гілок і мазаних глиною хатин, укритих пальмовим листям, тростиною та цинівками... Між ними на палях було споруджено щось схоже на терасу з дахом. Моє тіло поклали під тією стріхою, де ще стояв великий бубон. Враз до тераси посипали голі дітлахи, за ними — дорослі. Останнім з’явився старий з пучком сивого волосся на маківці. Перед ним шанобливо розступилися, й він піднявся на поміст. Озброєні люди, котрі принесли моє тіло, привітались і старший розповів, що сталося. Старий був не просто худий, а ніби висушений, обличчя мав зморшкувате, як суха слива. На ньому була довга картата сорочка і більше нічого. Він схилився над моїм тілом і прикипів до нього блискучими чорними очима. Ореол довкола нього був найсвітліший. Я б сказав — найпотужніший. Він то слабшав і ставав майже таким, як у пересічної людини, то раптом спалахував і збільшувався до таких розмірів, що поглинав ореоли односельців, котрі стояли за межами помосту. Повторюю, все відбувалося немов уві сні. І так само, як під час сну, людина в будь-яку мить може опинитися в іншій ситуації, я теж раптом побачив свою дружину, яка на нашій кухні готувала сніданок для себе й доньки. Вона була стурбована. Ні — хвора. Металася по квартирі, хапалася за серце. Моє лихо невидимою хвилею докотилося й до неї. Вона не просто відчувала, а була переконана, що я потрапив у біду. Кидалася до телефону і пробувала дзвонити в міністерство, котре відрядило мене за кордон. Але у нас, на другому кінці світу, була ще рання пора і там ніхто не брав трубку. Нарешті приречено опустилася в крісло і по її щоках покотилися дві сльозини. З кухні тим часом долинали пахощі кави, що збігла на плиту. Жінка ввижалася такою ж реальною, як і старий чаклун, що схилився над моїм тілом. І раптом я усвідомив, що для мене не існує меж. Я був начеб розмазаний по Всесвіту. Але не розірваний, а цілий. Та от старий з пучком сивого волосся на голові звелів людям у маскувальній формі зійти з помосту і став пританцьовувати довкола мого тіла. З юрби вийшов парубок у штанях з одірваними холошами і, піднявшись на поміст, заходився бити в бубон у такт старому. Попри велику різницю у віці, чаклун і юнак були схожі. Тривало те довго, поки старий не впав знесилений поряд з моїм тілом. Променисте "павутиння" навколо його тіла стало таким яскравим і потужним, що в його сяйві вже й не проглядалися аури жодного з людей. Африканець викликав дух свого батька, який (він був у тому переконаний) мав допомогти йому вигнати з мого тіла злого духа. Чаклун пояснював духові свого батька, що, мовляв, лиха сила ввела в оману доброго чоловіка, який підняв карабін на безневинних. Та батьків дух не поспішав... Але мушу сказати, що як тільки знеможений старий упав біля мого тіла, мені здалося, що між мною — безмежним моїм Я — і нерухомим тілом на брезенті виник якийсь зв’язок. Майнуло таке відчуття, ніби в сон на мить увірвалася ява. Але мить, за яку мені довелося побувати в своєму тілі була такою короткою, що я не встиг відчути свого тіла. І знову став існувати в образах, а не в думках... Знесилений чаклун між тим довго лежав, набираючись сили. Фізичної сили, яку він, танцюючи, майже всю перегнав у невідомий вид енергії. Він перетворив себе на біологічний контур, поле якого наклалося на моє безживне тіло і щось там увімкнуло. Тільки на мить... І чаклун це вловив...
— Духові мого батька не подолати злого духа, що засів у цьому чоловікові, — сказав він по часі, зводячись на ноги, які тремтіли від виснаження.
Тоді військовий взяв його за лікоть і вивів з юрби. Коли вони віддалилися на таку відстань, що їх уже не могли почути, він сказав:
— Мірамбо, ти великий чаклун, іншого такого немає. Ніхто, крім тебе, нам не допоможе... Білий не повинен покинути світ. З його смертю нас проголосять терористами, а відтак не бачити нам більше ні зброї, ні допомоги. Ні від кого. Угода по боротьбі з тероризмом — міжнародна. Якому торговцеві зброєю захочеться псувати собі репутацію?
— Кхе-хе... Яка може бути репутація у гендляра зброєю? — зауважив чаклун. І повторив: — Духові мого батька не подолати злого духа, який засів у тілі білого. — І, ніби виправдовуючись, додав: — Старий я вже... Можу не витримати... А що тоді буде з Секелету — моїм онуком? У нього — ні батька, ні матері.
— Ти ще при силі, Мірамбо, — заперечив військовий. — А про Секелету не турбуйся. Ним опікуватимуться наші люди. Коли ж ми станемо до влади, він в столиці житиме, вчитиметься в коледжі.
Молодий чоловік, хоч і не мав позначок, та з усього було видно, що це офіцер. З чаклуном він розмовляв на рівних, без запобігання, хоч і поштиво.
Старий довго про щось міркував, а тоді сказав:
— Спробую звернутись по допомогу до духа мого діда: — І вже по дорозі додав: — Не забувай, що ти обіцяв зробити для Секелету.
В натовпі односельців, яким Мірамба повідомив про намір звернутися до духа свого діда, почулися схвальні вигуки. Належали вони літнім людям, які ще пам’ятали діда теперішнього чаклуна.
— Дід мій виганяв духів не тут, а в печері. Туди й несіть білого. — По цих словах він притис до грудей фігурку з чорного дерева (то був чоловік, що сидить, з рогами буйвола), яка теліпалася в нього на шиї.
...І знову тіло моє погойдувалося на брезенті. Носії — четверо озброєних — продиралися вузькою звивистою стежкою в колючих чагарях, вибитою копитами корів. Місцевість була кам’яниста, поросла шпичакуватими високими кущами. Це було передгір’я. Процесія селян — від малого до старого — витягнулася на півкілометра.
Після короткої, скажімо так, іскри, що блискавкою проскочила між нерухомим тілом і безмежним моїм Я, світіння навколо тіла ледь-ледь посилилось і водночас з’явилося відчуття, яке інколи буває уві сні: ти спиш і усвідомлюєш, що це тільки сон. Мушу сказати, що я не прагнув прокидатись. Але мені щось муляло, ніби псувало сон... Тим часом люди в плямистій маскувальній формі спинились перед колючими заростями мімози, за якими зяяв темний, у людський зріст, отвір. Старий, що йшов попереду, порозсовував колючки і зник у тому отворі. Невдовзі покликав. Зайшли тільки люди, котрі несли моє тіло, їхній командир і юнак-"ударник". Всередині печера нагадувала повалений глек — в найширшому місці сягала метрів із п’ять у діаметрі. До того ж вщерть була розписана малюнками. В ній було чисто, а світла, яке проникало крізь отвір, виявилося достатньо, аби розгледіти кожен петрогліф . Втім, для того стану, в якому перебувало моє Я, освітленість не мала значення. Навіть якби там стояла темінь, я все одно "бачив" би.