— І я так думаю, що його треба прийняти,— згодився Зінько.
— Він і до каси пристане... От тільки скажу, то й дасть п'ять карбованців,— упевняв Васюта.
— А я читати його навчу,— сказав Зінько.
— А хіба такий старий навчиться? — спитав Грицько.— Йому ж так, як і мені,— год тридцять і п'ять, а мо', трохи й більше.
— А чому не навчиться? Аби схотів!
Грицько подумав трохи, а далі озвавсь несміливо:
— Дак, може б, теє... може б, і я? Може б і мене ти, Зіньку, прийняв та вже двох одразу б і вчив?
— І дуже радий! — зрадів Зінько.— Бо треба, щоб усі в нашому товаристві були письменні. Тоді не будемо темними стежками ходити, а добуватимемося собі ширшого світу та кращої долі.
Усім чотирьом товаришам стало якось весело на серці. Раділи, що так гарно складається, і подавали один одному слово не розлучатися, щиро гуртом за кожного обстоювати і в громаді завсігди за правду стояти. А гроші приручили Зінькові одвезти в город та й положити в касу.
Тоді Грицько почав розказувати про свій суд із братами — усе за тую нещасну десятину. Його справа повернулася добре. Панас позивав. Усіх трьох братів покликано на суд. І старшина, й судді дуже нахилялися, щоб у Грицька землю відібрати, бо їх Панас добре попереду могоричив. Дак що ж? Грицько каже їм: "Як присудите забрати в мене землю — жалітимусь далі". Вони покрутились-покрутились та й кажуть: "Не можемо вас розсудити, ідіть до вищих!" А то вони розсудити можуть, та тільки не хочуть. Бо вони, з братів Грицькових та взявши скуп, не хочуть Грицькові землю присудити; а знов же, бояться й того, що він жалітиметься далі, коли вони братам її присудять.
Цьому була правда, що Грицько казав. Копаниця, заплутавшись у справу з Денисовою землею, не хотів поки встрявати ще й у це діло,— через те хоч і взяв доброго хабаря від Момотів, а їм землі не віддав Грицькової. Момоти страшенно через те розлютувалися і на його, і на Грицька.
— Таке тепер на мене зло, що й годі! — розказував Грицько.
— Лютий рід і немилосердний,— промовив Карпо.
— Це такі, що зубами на світі живуть,— доточив Васюта.
— Що люті, то так,— промовив Зінько,— а то таки ще й те треба сказати: дуже сутужно вже на землю стало. От люди й сваряться за кожен клаптик.
— Так сутужно, так сутужно, що ой-ой-ой, та й годі! І нащо ті й люди плодяться? Уже б, здається, й годі! — вигадував Васюта.— А то, мабуть, скоро лани будуть такі куценькі, як заячий хвіст. Давайте краще читати абощо, а то вже й на мене суму нагнали.
— Та ні, вже пізно,— відмовив Карпо.
— Справді-таки пізненько,— згодивсь і Зінько.— Нехай уже в четвер — свято... Тільки знаєте що, братця? Треба так, щоб не самі ми сходилися читати, а й жінки наші. А то як у мене читають, то моя жінка слуха, а, скажемо, Карпової Катрі вже й нема. А як у Карпа читаємо, то моєї нема.
— Ну, моя така, що не піде!..— махнув рукою Грицько.
Зінько згадав, що йому трапилося з Ївгою сьогодні, і подумав собі, що й добре, коли не піде.
— Вони того й читання не дуже розберуть, а ще ми раз у раз про громадські справи проміж себе говоримо,— не є то їх діло! Жіноча річ коло припічка,— казав Карпо.
Він хоч мав жінку дуже гарну людину, та якось ізгорда на жіноту дивився і казав, що в письмі святому написано, що з жінок усяке лихо встає, та ще й починав проказувати: "Реку горчайшу паче смерти жену,— благій пред лицем божим ізиметься от нея, а согрішая ят будет от нея".
— Нехай і те слухають! — відказав йому Зінько.— Треба й їм щось тямити про громадські справи.
— Та... нехай!.. Будеш ходити? — спитав Карпо свою жінку.
— А чому ж? Буду,— відказала та, почервонівши.
— Про мене!..
Вернувшися Зінько того вечора додому, довго розказував Гаїнці, що робилося й казалося на сходинах у Грицька. А Гаїнка розказала йому свою новину,— не про бабу Мотрину, ні,— про це вона ані згадала. Казала тільки, що була в матері і там при їй сталася спірка в діда Дороша з сином, з Гаїнчиним батьком. Дід навідався додому з пасіки і саме нагодився на той час, як прийшла знову Марчиха, вже не сама, а з сином-парубком. Почала прохати, щоб Остап вернув їй ту землю, що забрав за позички; казали, що виплачуватимуть йому гроші помалу, частками. Остап одказував, що не верне, бо повинен був покійний Марко в строк заплатити всі гроші, .а коли б не заплатив, то мусить за те Маркова земля йому, Остапові, бути,— так у розписці написано. Марко не заплатив, то земля тепер його, Остапова. Шкода вже й говорити про це!
— А вони, бідні, плачуть — сльози, як горох,— та аж у ноги батькові падають, та просять,— розказувала Гаїнка.— А батько тільки відвертаються. А дідусь слухали-слухали, та як побіжать у свою хату, та зараз і назад. "Не просіть його! — крикнули.— Нате вам гроші, віддайте йому, а він нехай вам верне розписку!" Та й кинули Марчисі в руки гроші. Батько почервоніли та: "Не мішайтесь, тату,— це не ваше діло!" Тоді дідусь бліді-бліді зробилися, як стіна, та як закричать: "Оддай, я тобі кажу, оддай! Бо я тобі!.." Та й не доказали, тільки так і затрусилися... Дак батько вийняли розписку та й оддали, а гроші забрали... Марчиха з сином, плачучи, дякують дідусеві, хотіли руку їм поцілувати, а дідусь тільки махнули: "Ідіть, люди добрі, подякуйте богові та обминайте цей двір десятою вулицею, бо тут живуть не люди, а дерилюди!.." Та й вибігли з хати, а за їми й Марчиха з сином... Тоді батько як заходилися лаяти дідуся!.. Господи! І як то тяжко слухати!.. Я мерщій утекла...
III
ВОРОЖІ ЗАХОДИ
Яхрем Семенович Рябченко, вертаючися в неділю з Чорновуса, ішов собі помалу лукою. Дивився на сільські садки й городи, що збігали від хат униз до луки, дивився на ту купу верб, що поросла над криничкою. І враз побачив, що з тих верб хтось швидко вийшов. У Рябченка були добрі очі: придивившися, пізнав іздалека, що то Зінько. Не здивувався, бо там була стежка і всі люди з Сивашевого кутка часто тудою ходили, бо було ближче, ніж вулицею. Ішов далі, про своє мізкуючи, і знов, згодом уже, уздрів, що з тих же верб, тільки вже з другого боку, вихопилась молодиця, перестрибнула через тин на Демченків город та й подалась угору. Був тепер уже ближче до верб і відразу пізнав, що то Ївга.