— Ще трошки, донечко, — сказала мати, — зараз у нього сказ мине й піде він з хати. Вже захльобується!
Батько й справді вже починав захльобуватися, слова почали вилітати йому з рота з меншою швидкістю, очі не вистрілили, як' ядра із старовинної гарматки, а ніби сховалися назад у мішечках повік, з рота витекла звурджена смужечка піни, обличчя почало втрачати на барві, а ніс із яскравочервоною привісочкою вже не так шалено, як буряковий хвіст, мотався обличчям.
— Це ви мене колись доведете! — зрештою викрикнув він. — Це ви мене доведете! Бачить вас не хочу!
І він змахнув рукою, ніби була там шабля і рубнув тією невидимою шаблею повітря, а тоді розвернувся, як солдат і не так подався, як побіг, шкандибаючи, до виходу.
Гримнули двері, струснулися стіни, в передухідді загув ліфт.
— Фу! — видихла повітря мати. — Пронесло! Зараз він піде нап'ється, і все буде так, як ми рішили! Тяжко мені буває з ним жити, доню! — додала плаксиво мати, і в куточку її лівого ока забриніла сльоза.
7.
І ось в кімнаті неймовірний бедлам: нав'язані клунки, зсунута мебля, збита курява, зняті із стін фотокартки, картина й килими, виявилося, що, не зважаючи на ретельне материне прибирання, в хаті море пилу, і цей пил літав, потрапляючи в сонячні стяги і яскраво в них висвітлюючись.
— Фу! Нічим дихать! — сказала мати. — Відчини вікно.
І цього разу Лариса, відчиняючи вікно, задоволено ковтнула свіжого повітря, її око мимохіть упало на зовсім зелені горби і ніжний, смарагдовий дим, що оповив березового гайка. Серед білих стовбурів завмерла парочка: дівчина в червоному довгому плащі, а хлопець у сірій куртці стояли, обійнявшись і зовсім не дбаючи про сторонні очі, а дивилося на них із двісті вікон. Лариса відчула, як щось тенькнуло в ній легенько, наче музика прозірчата заграла.
— Ще трохи й ув'яжемось, — сказала за спиною мати. Вона й собі підійшла до вікна, важко дихала.
— Красота в нас тут, — сказала Лариса. — Там такого не буде.
— Буде друга, — байдуже відповіла мати. — Оно, конєшно, харашо, коли окові приятно, але до всього людина привика. Колись, як поселили нас у цю коробку із свого дома й садочка, думала здохну тут. Та нє, прижилася, привикла... Не простудись мені!
— Теплінь така! — сказала Лариса, і мати, скосивши на неї очі, не змогла не відзначити, наскільки кращою стала тепер її донька.
— Оце після тої операції, — сказала, — ти не на батьковий рід стала похожа, а на мій. У нас всі красіві були!
— Хочу бути як люди! — твердо сказала Лариса. —Все із шафи ув'язала?
— Та все ж! — мати сіла на стільця і втерла рукавом чоло. — Задала ти нам клопоту, а я, знаїш, і довольна! Батько піниться, але й він перепіниться, він у нас такий: швидко закипає і скоро холоне.
— Чого ж довольна? — холодно спитала Лариса.
— Довольна, бо може там нам житися буде лучче. Та й батькові буде лучче, тут у нього дружки завелися, а дружки — то й випивон. А його тра від того відшити і від тих випивонів перестроїть.
— Коли захочеш, то й перестроїш.
— Да, з цим кодлом тра вумно. Тоїсть не на цепу тримать, а на шнурочку, а коли шовковий, крепше буде. Бува ж затнеться тобі, хоч кола на голові теши!
— А ти й тешеш! — засміялася Лариса.
— Не всіда воно й дається, — сказала мати. — Це коли замуж вийдеш, знай: на цепу тримаєш — зірветься і убіжить, а на шнурочку — смикнеться, погладь і залишиться. А шнурочок може стать крепше цепа. Нелегка штука сімню сохранить.
І від тих слів невідь чому стало Ларисі печально, бо де ще той заміж, і коли то вона зможе використати оту материну науку, як управляти чоловіком! Тож стояла й дивилася, як парочка в березняку повільно рушила між дерева: ішли, похитуючись, і здавалося, що від того ходу діброва ще зеленіше засвічувалася.
— Коли добре подумать, — сказала мати за спиною, — могли б і тут жить. Полупилися б на тебе трохи, почесали б язики та й успокоїлися б. Знаєш, стара Поліщучка померла...
— Оце сьогодні? — аж повернулася від вікна Лариса.
— Ну да! Це як сміття виносила, то почула. Встала, хотіла води напиться, голова закрутилася, впала
— й по ній!
Лариса здригнулася. Відчула раптом усім тілом: у цей чудовий, іскристий день, коли все так цвіте й пахне, десь поруч — мертва людина, жовта, як віск, і закоцюбла.
— Це в недобрий день вибираємося!
— Чого це в недобрий? — спокійно відказала мати.
— Для них він, може, й недобрий, а для нас чого? Виберемося та й забудем. Шкода, шо на похорон не втраплю.
— Це сьодня й похорон? — з перестрахом спитала Лариса.
— А тож коли? Тепера скоро все робиться: на машину — і бігом до ями! Така жизня! Але похорон після обіду в них буде.
Лариса зітхнула: збиратися на нову квартиру під звуки траурного маршу — невесела штука!
— Сімдесят два годи мала, — сказала мати, знову втираючись рукавом. — Своє віджила, але не дуже й зажилась.
І подумала мимохіть Лариса, що те саме відчувала, коли нищила фотокартки, — як розсипалися на її подолі оті клаптики із шматочками облич та тіл: минулі дні, неоковирно застиглі на папері. Кожна фотокартка мала в собі відбитий день, сонячний чи похмурий, якийсь шмат простору із речами: дерев'яною лавкою, шматком стіни чи грядкою квітів, з горбом, снігом чи травою, часом із чужою постаттю на заднику; повітря, що вливалось у той шмат простору — де воно все? Перемістилося й перемішалося, і коли навіть є той-таки горб чи дерево, то нема трави і снігу, та й горб і дерево тепер виглядають інакше, адже дивиться на них іншими очима та й освітлені будуть не так. Вона ж заповзялася розправитись із цим світом померлих речей: рвала і рвала, нищила й кромсала, змінювала себе і то з однієї причини — хотіла пристосуватися до цього світу, бути в ньому як усі, жити як усі, хоча і життя оте — як подих вітру. Чи не тому, коли рвала фотокартки, мати не дуже й боронила, а сиділа на своєму стільці, сумно всміхалася й покивувала головою; дівчину тоді розпирала злість на отой материн усміх та байдужість, адже не кинулася до неї, не вирвала з рук тих призначених на погибель фотокарток, тих минулих днів, тієї минулої її, а тільки смутно, як лялька, хитала головою. І Лариса почала розуміти, що її мати, не зважаючи на видиму простоту свою й грубість, мудра й розважна, і їй самій ще довго й довго йти до такої мудрості.