У цей час у двері під'їзду висунулася, опоясана пасом, широка материна спина, руки її лежали на хитливих боках шафи.
— Пособи батьку! — прохрипіла мати, і Лариса шмигнула у темінь, де ще ховався батько. Батько мав вибалушені очі, ніби от-от вони мали вистрілити, як ядерця із гарматок повік, і червоне бурякове обличчя, на якому мотилявся хвостик буряка, його короткі ноженята карачкувато тупцяли, а пас переїв спину. Лариса схопилася за того паса й почала завзято тягти, пособляючи, і так вони випливли на ґанок під'їзду, де на них чатувало ще кілька нових пар очей: був тут інвалід на костурах; суха, як тріска, стара із майже круглим, як куля, опецьком, приліпленим до її долоні, і кілька хлопчаків із засуненими до кишень руками, які незвідь-чому не сиділи в цей час у школі. Шофер знову стояв, поставивши ногу на приступку кабіни, і в думці не маючи пособляти; в роті в нього куріла цигарка, а очі розшуковували Ларисині литки і задок. Мати тим часом дотупцяла до машини і спинилася, шумко видихнувши повітря. Батько й собі звільнився від шлейок, і обличчя в нього почало втрачати бурякову барву.
— Лізь на гору! — сказала йому мати, віддихавшись. — Ми подамо!
У вирізаного із сталевого листа старого очі перестали бути чотирикутні, а губа, що відвисала, притулилася до горішньої. Так само вчинило й троє дітей, а троє мам цілком збайдужіли до того, що відбува-
ється. Презирливо скривили вуста троє хлопців, які чомусь не пішли сьогодні до школи, а один із них сплюнув; висока й худа стара вийняла брудну хустину й вишмаркалася, а її опецьок утер носа рукавом. Маленька, горбатенька бабуся скрушно захитала головою, а батько, як герой-молодець підскочив і миттю опинивсь у вантажівці.
— Чо стали! — владно наказав.
І тут відбулося диво. Мати, нагнувшись, без особливого зусилля підняла шафу і, не встигла Лариса й прискочити, заклала її до кузова, наче якусь порожню корзину.
Тоді Лариса знову побігла до під'їзду: одне, їй допікали цікаві очі, а друге, нахабно не спускав з її литок та задка погляду отой замазучений шофер. Зрештою, встигла роздивитися шофера пильніше — був то хлопець не старший за неї, мав сірі очі і кучеряве, як у баранця, волосся. Дивився на неї, мружачись і тримаючи на вустах похітливого усміха, і чи не від того дзвінкіше закалатала синиця і яскравіше запалали зелені свічечки каштанових бруньок. Небо над головою цвіло без єдиної хмарки, і саме це помітила Лариса, коли обернулась у дверях, щоб глянути, що робить у кузові батько. Але батька вона не побачила, а тільки широко розтулені шоферові очі. Побіч од нього стояла мати і спокійно втирала хустиною чоло.
Із другим клунком Лариса вийшла у джинсах, і кілька немовлячих мам радісно на неї глянули. Інвалід стояв біля вирізаного із сталевого листа старого і вони миттю перервали розмову, а розвернули в її бік лиця. До дівчини галантно ступив, покинувши приступку кабіни шофер і простяг густо змазану мастилом руку.
— Помогти? — спитав не зводячи із Лариси очей. Троє мам із ходячими малими спустили при цьому
очі, ніби побачили щось сороміцьке, а троє мам немовляцьких усміхнулися. Лариса кивнула цим трьом новим мамам — одна із них була однокласниця, а з другою колись дружила.
— Давно тебе не було видно, — сказала та, з якою Лариса колись дружила.
— Та от бачиш! — сказала Лариса і тій, з якою дружила, здалося, що обличчя в Лариси застигле й неживе.
9.
І ось усе повантажене, Лариса легко перемахнула через борта, за нею так само перемахнув батько, а мати полізла в кабіну, ледве висадивши ногу на приступку. Загуркотів мотор і обличчя в усіх, котрі проводжали, позмінювалися: в дітей і сталевого старого очі знову стали чотирикутні, всі шестеро мам заблищали майже однаковими усмішками, маленька старенька скрушно зітхнула і змахнула рукавом із ока сльозу, суха стара із приклеєним до її долоні опецьком знову вишмаркалася, а інвалід сказав до вирізаного із листа сталі старого:
— Теперички вона замуж навірняка вийде!
У Лариси ж у душі щось знову стислося, щось за-щиміло, але в цей момент розсипався над головою голосистий синичачий подзвін. Дівчина глянула на батька, той саме прикурював і схилив обличчя в долоні, ховаючи отого характерного привісочка на носі. І раптом здалося Ларисі, що нічого в її житті не відбулося, що вони просто одержали нову квартиру, що батько в неї й має бути такий малий і з таким характером, та й з таким приважком на носі; їй раптом защеміли невидимі шви на обличчі і здалося: відбувається те, що наврочила мати: повертається до неї колишня потворність — недаремно ж так виставилися супроти неї оті роззявляки! Провела несамохіть рукою по лиці; ні, все як треба, тож пошукала очима синицю між зелених каштанових бруньок. Однак наштовхнулася на презирливо стулені вуста високої кощавої старої, до руки якої приклеївся опецьок. Щось веселе й дзень-котливе, як синичий подзвін, спалахнуло в Лариси-нім серці, залетів туди голубий вітер. Машина раптом рушила, і Лариса несамохіть висунула язика й показала його всім шістьом мамам, сталевої барви старому, інваліду, старій кощавій із приклеєним до руки опецьком і маленькій, горбатенькій бабусі — вони застигли в німій сцені. Тільки троє хлопчаків, а за ними троє інших дітей, серед яких виявилася й дівчинка, ударили в ноги і помчали вслід за автом. Вони бігли й махали руками, але Лариса бачила поміж них тільки дівчинку — увіч здалося їй, що була зовсім схожа на ту, із знищених фотокарток, ту, яку так жорстоко тут покинула, а може, й була вона із тих фотокарток, — бігла за машиною й бігла, і зі щік її густо котилися рясні сльози.
1978 р.