Кран "заработав", бо вода перестала дзюркотіти. Чоловік підвівся, його обличчя стало малинове.
— Да, діствітільно, в порядку, — сказав.
— У нас все в порядку, — гордо озвалася мати. —Хароша кватірка!
Чоловік відчинив двері до ванної і шумко втягнув повітря.
— Сиростю оддайоть.
— Стірали вчора, — тонко сказала мати. Чоловік відкрутив воду і перевірив запобіжні крани.
— Один кран туго йдьоть, — сказав.
— Туго, — скрушно зітхнула мати.
Чоловік різко рвонув із ванни, аж вони з Ларисою змушені були відскочити від входу.
— Район у нас замічательний, — заспівала мати. —Магазин під боком: гастроном, і промтовари, і хімчистка в нашому домі, і пошта, аптека — рукой подать.
— Чо ж не удовлітворяє? — спитав чоловік.
— Є в нас причина. Сімейна, — сказала мати.
Чоловік різко повернувся і пильно зирнув на матір. Лариса помітила, що одне око його було більше другого, власне одне розширене, ніби вставне, а друге примружене.
— А кака іменно?
— Це вже наше діло, — різко сказала Лариса.
— Ну, воно конєшно, діло це ваше! — сказав, миттю збайдужівши, чоловік і рушив до кімнати.
— Клітушка малувата, — мовив, поморщившись.
— Двінацять метров, — проспівала мати. — А друга — шиснацять.
— Куда хочете пойті — тридцать два.
— Знаємо, — сказала мати.
— Сума доплати звєсна? — рубнув чоловік.
— Та звєсна. Многовато!
— А шо ви думалі? Всьо тепер дорогое. Сколько метр знаїтє? Ото-то!
Вони ввійшли в другу кімнату.
— Клітушка веселенька — сонячний бок, — буркнув чоловік. — Взимку тепло?
— Муж у майке ходить.
— Значить гарячо, — чоловік з розгону сів на стільця, капелюха він і не думав скидати. — Обмєн знаєте какой?
— Та от у мене все в голові перемакітрилось.
— Хорошо, повтору, нема нічого складного. Двє сімні з общой, сорок і двадцать п'ять метров, ідут на двох-комнатну і трьохкомнатну ізолірованиє. Те, шо йдут у двохкомнатную, нашої двохкомнатної не хатят, район не устраює і даліко. їх устраює ваш район, ви ж ідьотє у двохкомнатную — тридцать два метра, соответственно з доплатой, а оні сюда. З двохкомнатной і трьохкомнатной пойдут в общу — сімня, хатят вмєстє бить.
— А доплата кому? — поцікавилася Лариса.
— Хто метри тратить.
— Вам?
— А тож каму? Вам, баришня, понаравиться, там парнів много, як на подбор.
Лариса почервоніла.
— Але худший район, — сказала твердо мати.
— Почему худший? — обурився чоловік. — Райони одінакові.
— Нам до центра тридцять, а одтуда сорок п'ять мінут їзди, — сказала мати.
— Не сорок п'ять, а сорок, — заперечив чоловік.
— Я засікала, — наполягла мати.
— А вам для чіво той центр?
— Доч у центрі работає, — не зморгнула мати.
— Неудобство не большое. — Транспорт удобний.
— За неудобство скинуть годиться.
Чоловік дивився якийсь час на матір, начебто не розумів, що вона сказала, одне око при цьому ще більше розширилося, а друге звузилося.
— Харашо! — рубнув він. — Договоримся. Но транспорт стоїть так само: тут трамвай і там. Будем оформлять документи, ілі подумаєте?
— Доплата большая, — зітхнула мати.
— На теперішнії вриміна не большая, — сказав чоловік. — Не хатіте, не принуждаю: таких п'ять най-дьоться. Вам улучшеніє, доч замуж пойдьот, вот і вигода.
— Посоветоваться з мужом нужно, — сказала мати.
— Канєшно! — він вийняв картку. — Мой тіліфон.
Пішов різко до виходу, і Лариса метнулася відчинити двері. Коли ж повернулася, мати сиділа на стільці серед хати, поклавши долоні на масивні коліна і скрушно похитувала головою.
— Ой-йой-йой, доню, — сказала дуже вже тонко. —Боюся шось я!
— Чого ж боїшся? — спитала Лариса.
— Боюся, що заспіває нам батько — не шуточки! Ще, може, й ребра нам поламає!
— Не дуже він нам їх ламав, не поламає й зараз, —сухо озвалася Лариса. — А ти ходила дивитись ту ква-тіру?
— Кватіра непогана, — зітхнула мати. — Але як це воно останньої копійки позбуваться?
— То вам гроші чи я дорожча? — гостро крикнула Лариса.
— Де його й розібрать, — скрушно зітхнула мати. —І тебе шкода, і грошей!
6.
І все-таки вона не зжилася дорешти зі своїм обличчям. Крім фізичного відчуття зміни, мала й моральне: той скутий, болющий жмуток, який майже завжди сидів у ній, викликаючи постійне застереження щодо власної повноцінності, жив у ній і зараз — рівно-важилося це спалахами злості й відчайдушності.
А у вікна стукалася весна. Відчула її Лариса, коли розчинила навстіж вікно у більшій кімнаті, обдерши перед цим зимову заклейку. Затріщав папір, що його не до кінця обскубала, і у вікно линуло раптом таким свіжим та запашним духом, аж дівчина зупинилася. Це було до речі, бо перед цим пережила те, що мати називала батьковим сказом — довідавшись, що вони вирішили викласти при обміні квартин всі їхні родинні гроші, при чому й не подумавши порадитись із ним, батько почервонів як буряк, звівся навшпиньки, задер до дочки (адже була значно вища за нього) оте бурякове лице, і воно справді стало схоже на буряка, з якого здерто шкурку, при чому ніс видавався за хвостика, і загорлав на високій заливистій ноті, виказуючи при цьому всі їхні давніші і ближчі гріхи, обкидаючи їх останніми словами, а ще при цьому по-коливуючись на носках — ніби пес, що вив на небо.
Мати ж при цьому спокійненько сиділа на стільці, дивлячись на нього з добродушною півусмішечкою, а Лариса починала закипати, як чайник, але мати, помітивши це, взяла її за руку і сказала — при тому крикові її голос добре був почутий:
— Не запалюйся, донечко, папці треба викричаться! Такий у нього, бідолашненького, характер!
І батько викрикувався, очі в нього повилізали з орбіт, і Лариса почала побоюватися, що вони вистрілять із тих орбіт, як набої з гарматок, ота привісочка на носі яскраво паленіла червоним — такого кольору не віднайти і на найбордовішому буряку, губи не рухалися, а мотилялися, і горлав він, що хочуть загнати його в гроб, ще й покришку накласти, ще й гвіздками прибити, і що йому з ними колись доведеться розпрощатися, бо хто витримає оце чортове бабське кодло, в якого в голові тушкована на лайні капуста, а ще вони ту тушковану на лайні капусту хочуть примусити їсти його, а самі й не подумають покуштувати. Отакі дивні, майже барокові, ряди витворював бать-ковий мозок; на жаль, його слухачки й поняття зеленого не мали про висоти риторичного стилю; отож батьковий крик був ніби голосом волаючого в пустелі. Зрештою, йому й справді здалося, що перед ним пустеля, і пісок, і що пісок той віє йому в обличчя і січе шкіру, і що звідтіля, з глибини пустелі, дихає на нього чорним ротом якась бридашна, костомашна істота, але він не міг зупинитися, тому волав і волав, і йому навіть луна не відповідала, хоч би у формі відгаркувань з боку тих, до котрих він волав, бо мати дивилася на нього з любов'ю, тримаючи на вустах ту ж таки усмішечку; рука її при цьому твердо стискала Лари-сину, а Лариса перетворилася в кавалок каменю, зачиненого на всі замки, і з затуленими шпарочками.