Баобаб, над яким майже нерухомо висіла "Вікторія", ріс посеред галявини. Серед полів кунжуту і цукрової тростини розкидано було штук п'ятдесят низьких хатин з конічними дахами, а навколо них кишіло численне плем'я негрів. Майже під самим "Вікторією", в якихось ста футах від неї, стояв стовп. Біля підніжжя його виднілася людська істота — молодий чоловік років тридцяти, з довгим чорним волоссям, напівголий, худий, закривавлений і поранений; він схилив голову на груди, як розіп'ятий Ісус. Вистрижені на маківці волосся говорили про те, що на цьому місці недавно була тонзура.
— Це місіонер! — закричав Джо. — Священик!
— Бідолаха! Нещасний! — вигукував Дік.
— Ми його врятуємо, — запевняв доктор. — Врятуємо. При вигляді кулі, схожої на величезну комету з яскраво блискучим хвостом, негри, зрозуміло, прийшли в жах. Чуючи їх крики, бранець підняв голову. В очах його блиснуло вираз надії, і, не віддаючи собі звіту в тому, що відбувається навколо нього, він простягнув руки до своїх несподіваним рятівникам.
— Він живий! Він живий! — радісно закричав Фергюсон. — Слава Богу! А дикуни в цілковитому жаху. Ми його врятуємо. Ви готові, друзі мої?
— Ми готові, Семюель.
— Ну, Джо, туші пальник.
Наказ доктора зараз же був виконаний. Ледь помітний вітерець ніс "Вікторію" до бранця; одночасно куля, внаслідок охолодження газу, мало-помалу спускалась. Ще хвилин десять "Вікторія" плавала в хвилях світла. Фергюсон все направляв на натовп сліпучий сніп променів, від якого негри, прийшовши в невимовний страх, один за іншим забилися в свої хатини. Майданчик спорожнів. Доктор був правий, покладаючи надії на надприродну появу "Вікторії", що кидає сонячні промені серед нічного мороку.
Кошик наблизився до землі. Кілька сміливців-негрів, бачачи, що жертва вислизає від них, повернулося, випускаючи гучні крики. Кеннеді схопив свій карабін, але доктор заборонив йому стріляти. Місіонер не був навіть прив'язаний до стовпа — це було зайве при його цілковитій знемозі. Він стояв на колінах, не маючи сил триматися на ногах. В ту хвилину, коли "Вікторія" торкнулася землі, мисливець, відкинувши убік свій карабін, схопив в оберемок місіонера і втягнув його в кошик. У цю ж мить Джо скинув на землю двохсотфунтовий баласт.
Доктор був упевнений, що "Вікторія" має понести вгору з незвичайною швидкістю, але, всупереч його сподіванням, вона, піднявшись на три-чотири фути, раптово зупинилася.
— Хто нас тримає? — з жахом закричав доктор. З дикими криками до "Вікторії" мчало кілька дикунів.
— О! — вигукнув Джо, нахилившись над бортом. — Один з цих проклятих негрів вчепився за низ нашої кошика.
— Дік! Дік! — крикнув доктор. — Ящик з водою!
Дік відразу зрозумів думку свого друга і, схопивши один з ящиків з водою, що важив більше ста фунтів, викинув його за борт.
Звільнившись від баласту, "Вікторія" відразу підскочила вгору футів на триста, і натовп, бачачи, що бранець несеться від неї в промені сліпучого світла, сповнив повітря несамовитим ревом ....
— Ура! — радісно скрикнули Кеннеді і Джо. Тут "Вікторія" знову кинулася вгору, і на цей раз більше, ніж на тисячу футів.
— Що трапилося? — запитав Кеннеді, який від поштовху ледь утримався на ногах.
— Нічого, — відповів Фергюсон. — Просто цей негідник, нарешті, полетів за вічну межу.
Джо, швидко нахилившись над бортом кошика, побачив, як дикун з розпростертими руками летів вниз, як він кілька разів перекинувся в повітрі і, нарешті, вдарився об землю.
Доктор роз'єднав дроти, і настала цілковита темрява. Була третя година ночі. Француз, який весь час лежав непритомний, відкрив очі.
— Ви врятовані, — сказав йому Фергюсон.
— Врятований від болісної смерті, так, — з сумною посмішкою відповів француз по-англійськи. — Дякую вам, брати, але не тільки дні мої, а самі години полічені. Трохи мені залишилося жити.
І місіонер, вкрай знесилений, впав у забуття.
— Він помирає! — закричав Дік.
— Ні, ні, — відповів Фергюсон, нахиляючись над французом. — Але він дуже слабкий. Давайте покладемо його під тент.
Вони обережно поклали на ковдри це жалюгідне, схудле тіло, все вкрите шрамами і свіжими ранами від ножів і вогню. Доктор наскуб зі свого носовичка трохи корпії і наклав її на рани, попередньо промивши їх. Він діяв вміло і вправно, як справжній лікар. Потім, вийнявши з своєї аптечки підкріплювальний засіб, він влив кілька крапель в рот місіонера. Той ледь мав сили прошепотіти: "Дякую, дякую".
Доктор, бачачи, що хворому необхідний повний спокій, опустив над ним тент, а сам знову зайнявся своєю кулею. "Вікторію", з огляду на присутність на ній четвертого пасажира, звільнили в загальному від баласту в сто вісімдесят фунтів, і вона трималася в повітрі без допомоги пальника. На світанку легкий вітерець тихенько поніс "Вікторію" на північний захід. Фергюсон підійшов до сплячого місіонера і кілька хвилин спостерігав за ним.
— Якби тільки ми могли зберегти супутника, посланого нам небом! — промовив мисливець. — Чи є хоч якась надія?
— Так, Дік, при гарному догляді, на такому чистому повітрі.
— Скільки вистраждав цей чоловік! — промовив схвильований Джо. — Йому потрібно було більше сміливості, ніж нам. Це не жарт: одному йти до цих племен!
— Поза всяким сумнівом, — відгукнувся мисливець.
Доктор весь день не хотів будити місіонера; по суті це був навіть не сон, а дрімота, що переривалася стогонами і тихими скаргами. Стан хворого не переставав турбувати Фергюсона.
Під вечір "Вікторія" зупинилася і нерухомо простояла серед мороку всю ніч. Джо і Кеннеді змінювали один одного біля ліжка хворого, а Фергюсон весь час один ніс вахту.
На наступний ранок "Вікторія", піднявшись в повітря, ухилилася трохи на захід. День обіцяв бути чудовим. Раптом хворий дещо зміцнілим голосом покликав своїх нових друзів. Зараз же підняли краю тенту, і він із задоволенням став вдихати свіже ранкове повітря. — Як ви себе почуваєте? — запитав Фергюсон.
— Наче краще, — відповів хворий. — А до цього часу, друзі мої, мені все здавалося, ніби я вас бачу уві сні. Зізнатися, я насилу усвідомлюю, що трапилося. Скажіть, хто ви такі? Як вас звати? Я хочу знати це, щоб пом'янути вас у своїй останній молитві.