— Тоді і він сконає, як оця поганська личина! — Півень широкими кроками рушив до печеніга.
Ішов і зі свистом розсікав повітря блакитним лезом меча.
Служниця мовчала.
Ось три кроки до конюха-печеніга. Срібним променем спалахнув меч. І глухо вдарила стріла в печенігові груди.
— Ой матінко! — закричала служниця. А Півень вже йшов до гінця і сік мечем повітря. Навіть не зиркнувши на мертвого печеніга — стріла йому серце пробила.
— Не тре, не тре! Я все скажу! — заголосила служниця. — Це для того, щоб…
— Тихо! Не галасуй! А ти відійди! — кинув дядько через плече Півнику, що йшов слідом за ним.
Тому Півник не чув, що вона шепотіла дядькові.
Дядько стояв, може на голову нижчий від неї, схилив голову на ліве плече, підставив угору вухо, наче недочував і все кивав і кивав на її слова.
Мовчки звільнив від пут служницю і її коханця Ляха і підвів їм міцного коня. Лях мовчки розглядався на поранену спухлу руку, зі здивуванням на обличчі обмацував пальці.
— А де ваші припаси? — спитав Півник.
— Там у схованці…, — відказала служниця. Нараз почувся кашель, мов хто водою чи слиною поперхнувся, а тоді високий голос гречина.
— Ти їх відпускаєш?! А вони ж тебе здурили… Вона йому твого полового огиря з міста вивела!!! А ти їх відпускаєш?… — спадаючим голосом закінчив гречин.
Лях і служниця кинулись бігти до заростей, та рани і пута ослабили їх…
Першого Півень наздогнав Ляха і вдарив кулаком по тімені. Лях снопом упав у мочарину. А служниця, хоч сильно поранена, вже дісталася до кущів. Та в темряві Півень і її збив з ніг ударом в потилицю.
Прив’язав обох до кашлатого коня і тягнув, волочив назад, до верб.
— Де мій половий коник? — питав Півень, наступаючи на горло Ляхові подертим вуглярським личаком.
Лях після останнього дядькового удару, певно, перестав уже вірити в свою фортуну. І не огризався і не ображав Півня, але мовчав затято.
І знов служниця сказала:
— Розв’яжи мене — я приведу коня… Тільки ти відпустиш нас?…
— Відпущу. Іди. Скільки тебе чекати?
— Як сонце он під ту гілку дістане, — показала на низьку товстенну вербу.
І вона пішла в ранковий туман по ледь помітній стежці і її мов від міцного хмелю хитало й заносило.
— Дядьку! — зашепотів Півник, шарпаючи за рукав. — Вона впаде і сконає! Або в багно завалиться…
— Ні! Служниця страх яка витривала! Інший би від такої рани… — Він озирнувся на поборканих татей. Всі вони повернули голови за служницею. І він зашепотів Півникові:
— Ти біжи ніби туди, до коли схованої… А там через ручай їй навперейми і за нею слідкуй. Та обережно мені! — А тоді вголос, але не дуже сильно. — Збігай перевір коней та принеси штиль і сокиру.
Служниця йшла не поспішаючи, то просто бігла, то сідала перепочити на купину. Назад озиралась, обертаючись усім тулубом — певно, що рана пекла її нестримно і не давала вільно рухатись.
Щоразу, коли вона починала обертатись, Півник встигав схоронитись за кущем, за шуворами, за купинами чи просто присісти у височенну траву.
Перед невеличким гайком вона спинилась і довго обдивлялась на всі боки.
Стиха покликала. Коли їй неголосно відповіли з-за чагарника, тоді вона пішла в зарості.
Півник, просто припадаючи до землі, наблизився до заростей.
— А все? — Спитав старий перевізник. Півник зразу впізнав його глухий і хрипкий голос.
— На острові. Перевезли. І не знає він… Думає, що воно там, де він сховав… Ой, сестрице, обережніше… Ой болить, ой пече… І стріли, можу присягтись, у нього отруєні всі. Всі стали як дурні після блекоти… У нього, бідолашного, рука розпухла… Одна надія — встигнете… Якщо спізнимось, дурник їх заб’є.
— Терпи, терпи, небого! Я вже рушаю!
— Дядечку! Поспішай до хлопців. Всіх родичів підніми!!! Ой болить, болить мені! А в очах кружала плавають. Ой хоча б не вмерти від отрути!…
Півник не став слухати далі, а плазом, плазом порачкував до стежки, а там заростями навпростець.
І, тремтячи від страху, що потрапить у трясовину, і маючи надію, що уникне трясовини, побіг, побіг навпростець до дядька Півня.
Півень мав слух не згірший, аніж малий, і вискочив йому назустріч.
— Зрада…, — прошепотів Півник і сів просто в мочарину там, де стояв. — Вона… тебе… зрадила…, — плакав хлопчик. — Скарби тут десь на острові. Вони пливли по скарби… Тут на острові… Десь тут…, на острові!…
— Зрозумів! Ти пильнуй їх! Тільки зніметься веремія, почуєш — обтинай струни. А Ляху горлянку розчикриж! Не тни вістрям, а ріж, як теля — попід скилицею, як би косою різав! Ніж у тебе добрий!
Сам побіг назад межи верби і вмить вилетів звідтіля охляп на коні, але при зброї.
І, тнучи п’ятами кобилу під ребра, пустив її по вузькій болотній стежці…
Півник йшов поволі до верб і ледь не спізнився. Бо Лях підкочувався до жилки, що єднала напнутий самостріл і ретязі Гречина. Гречин з розкритим ротом не міг вимовити ні слова, закам’янів, задубів, як жаба перед вужем.
Півник, ще не прийшовши в силу після шаленого бігу, тремтячими руками витяг із купи захопленого добра карбований, мережаний кий Гречина.
Звів над головою і опустив на плечі Ляхові. Потім по голові бив, по руках, по череву, по ногах.
— Відповзай, відповзай, відповзай!!!
Сили в малого ще не відновились, але кий був замашний, з якогось південного дерева, наче залізний.
Лях пробував закритись зв’язаними руками. Лях перевернувся на черево.
Півник важко підносив кий і гатив полоненого по хребту, по ребрах, по голові.
Він обісів геть і не усвідомлював, що кричить і проклинає Ляха. Наче в хворому маренні він змахнув києм і вдарив по ногах Ляха, Той сіпонувся, наче в корчах, і зачепив жилку від самостріла.
Стріла свиснула, продерши Півнику сорочку під лівою пахвою, чирконула по шкірі, обпікаючи гарячим болем, але, втративши свій напрям, вп’ялася в плече гінцеві.
Він не зойкнув, не захрипів. Тільки шарпонувся усім тілом і провис на линві.
Лях теж заціпенів, увесь закривавлений і потовчений. А Гречин і син перевізника стукотіли зубами зі страху.
Малий враз утратив усяку цікавість до полонених татей і лють відпустила його.
Зовсім забувши про обережність, вийшов з укриття. В кінці стежки побачив вершника і коня на поводі. Попереду коней ішли троє.