Перунові стріли

— Та, може, я через цих раків і сиджу тут! Не можна нам їсти раків по закону нашому. Як приїхав я до Києва, пішов до одного вашого купця у справі. А в нього гулянка. Стоять корзини варених раків. І пиво із глечиків гості п’ють. І мені просто в рота тих раків сунуть. З переляку, що осквернюсь, відштовхнув тих раків. Вони на землю попадали. Я оговтався і все пояснив, чому так сталося. Але він запам’ятав той випадок. І коли трапилась біда, то зібралась купецька рада. Були купці такі, що казали: "Нехай Ганука і далі торгує, а виторг віддає нам. Він хороший купець і потроху сплатить борг свого брата. Нікуди він не втіче!" Але той раколюб на той час став купецьким старшиною. Він приговорив мене засадити у поруб. І його злості всі підкорились". Рибка йому каже: "Не хотів я такого тямучого чоловіка засмутити! Ти мені краще скажи — а чим тебе потішити?" Ганука просить: "Якби щучку чи сазана із цибулею, петрушкою і морквою!… Я коли їздив до Багдаду, так там мене такими смаженими сазанами пригощали!… Слухай, язичнику, насолода неймовірна". Рибка йому й каже: "Молодої моркви у нашому краї ще немає. Не дозріла. А цибуля ще стара є. То принесу я тобі смажену щуку". Приносить йому Рибка смажених щупаків на глиняній сковороді. І цибулі повно, як той Ганука загадав. І листям петрушки перекладена. Просовую Рибка сковороду у віконце. А Ганука питає його: "Ти її руками не торкався?" Рибка йому: "Ти що здурів? Як же міг її вловити, почистити, попатрати, розрізати і покласти на сковороду і не торкатись? Га?" "Ні. Я не про те. Я про те, чи ти її смажену не торкався?" "Не торкався її. Лише ножем перегортав. Які ж у вас звичаї жорстокі! Того не їж, того не торкайся!" А Ганука йому й відповідає: "Чи жорстокі, чи не жорстокі наші звичаї. Але ми їх тримаємось неухильно! Бо вони наші звичаї!" Хоч Рибку дивували звичаї купця Гануки, та він до нього частенько приходив. Бо так гарно про далекі краї ніхто не розповідав. А Ганука розпитував у Рибки, що там у місті і на Горі діється і на Почайні. А там ось що діялось. Хто зробив свій урок, той відбув додому. Воїни гуртувались у загони і в залоги човнів, вже готових. По розмовах теслярів і човнярів виходило — за тиждень чи два буде рушення війська. Отоді й сталася пригода. Змовились вони із Птахою піти по глухарів до забороненого лісу. Птаха прийшов на зустріч і каже: "Погана новина… Але не можу сказати… Пішли краще — сам побачиш. Тільки присягнись: щоб не побачив, себе не викажеш. Поклянись на своїх стрілах!" Рибка поклявся, і вони пішли до Ручая. На лівому березі Ручая був заїзд. Там ішло гульбище серед біла дня, тнула музика. Вони тихо-тихо підійшли і зазирнули в заїзд. І бачать — сидить Зоряна на колінах у варяга-здоровила. Вона йому бороду куйовдить, а на її руці сяє золочена обручка. Рибка мимоволі до налуччя. Птаха вхопив за руку: "Не руш! І тобі, і мені смерть!" Рибка йому шепоче: "Ти можеш тікати, я не хочу, щоб ти через мене загинув!" Птаха вчепився кліщем: "Ні. Бачиш у кутку білявий велет-чудин? Він мене викаже, і мене стратять. Але страшно ще й помордують!" "За що?" — шепоче Рибка. Птаха йому: "Пішли. Бо у два слова не розповім!" Опустив Рибка налуччя і пішов швидко відтіля разом із Птахою. Зайшли вони в берег на Глибочиці, і Птаха розповів таку історію. Той Птаха був хитрий і бувалий челядин-раб Правителя Олега. Справа була ось яка. Минулого року якраз після обжинок пішов униз Дніпром Птаха ловити соколя. І побачив першим із киян, що повертаються лодії-кораблі не до часу із Царгороду. Ніколи такого не бувало. Птаха поспішив до міста сповістити про це. Та не до свого господаря Олега. А до християн, бо сподівався — вони йому заплатять. Так і було — дали йому срібло. Після того він вже не біг, а пішов на Гору до Олегового палацу і ще й соколя поніс йому. Та воротарі — кривич і отой велетень-чудин не пустили його. Бо в Олега була варязьке гульбище, і нікого з неварягів туди не пускали. Тоді Птаха пішов віддати соколя князю Ігорю. По дорозі зустрів купця-жидовина Шлома Гилявого. І йому розповів про повернення купців із Царгороду. І Шломо дав Птасі за це срібняка. Прийшов Птаха до князя Ігора на Щекавицю. А князь подався на лови до Пущі-Водиці. Тоді Птаха віддав сокола княгині і розповів про лодії на Дніпрі. За цю обвістку княгиня напоїла його сарацинським вином і пригостила ягодами-смоквами. Отож вийшло так, що його володар Олег про новину дізнався останнім. А новина була дуже погана. Лодії купецькі повернулись до часу з Царгороду, тому що київських купців греки пограбували і помордували. Цю новину Олег тільки тоді узнав, коли кияни скликали віче і усім вічем поперли на Гору до його палацу. Почало віче вимагати від Олега, щоб він мечем захистив київських людей від підступних греків. Та вимога віча була з руки Олегові. Бо виходило тепер, що не він сам готує похід. А для цього накладає данину лісом, полотном, угнищами і збіжжям. Однак його ятрило ось що: як таке могло статися, що про повернення лодій він довідався останнім?! І наказав Олег своєму охоронцеві і городнику-управителю Града дізнатись — хто перший побачив човни і сповістив киян на Подолі та Ігореву княгиню? Всю осінь вони, ті двоє Олегових вовкодавів випитували, нишпорили, вишукували, хто той чоловік? Навіть одного свого челядника на смерть закатували. Поки дійшли до Птахи. Його і так питали і таки добре мордували, і все їм одне говорив. Що він приніс звістку і соколя вранці на Гору. Але його до Палацу не пустили двоє вартових: Кривич і Чудин. Вони його прогнали геть, і він тоді пішов до княгині. Віддав їй соколя і розповів про купецькі лодії. Перевірити його слова ніхто не міг, і йому повірили. Адже і Кривича, і Чудина надіслав Олег у їхні племена набирати вправних бійців для походу. Ну і дав їм обом по добрій калиті срібла для новобранців. Та за якийсь час надійшла звістка, що їх обох десь вище Смоленська сонних порубали. А срібло і зброю забрали. Та ось сьогодні прибув човен із бійцями чудинами. Коли вони виходили на берег, Птаха не бачив воротаря Чудина. І страшенно радів! Аж ось, виявляється — він живий! І тепер треба тікати. Бо Чудин завжди добре служив Олегу. Він скаже Олегу, що такого не було. І тоді точно чи сам Чудин його порішить, чи люди стражника Олегового. Від них пощади не буде!…