Отож Пертська Красуня відклала чудову рукавичку для соколиного полювання, яку гаптувала на замовлення леді Драменд, убралася в святкову сукню і приготувалась іти з батьком до монастиря домініканців 2, що був по сусідству з вулицею Вечірнього дзвону. Дорогою Саймсн Главер, давній і шановний громадянин Перта, чоловік уже літній і досить опасистий, приймав від перехожих знаки поваги, які відповідали його короткій оксамитовій куртці і золотому ланцюжку. Так само й перед загальновизнаною красою Катаріни, хоч дівчина й сховалася під своїм плащем,— він нагадував мантилью, яку носять у Флоренції,— скидали шапки й шанобливо схиляли голови старе й мале.
Поки ця пара простувала попідруч вулицею, за нею ішов назирці високий і ставний хлопець в одежі йомена 3, яка була дуже проста, одначе вигідно підкреслювала його гарну поставу, а невеличка ясно-червона шотландська шапочка, або берет, надавала його вродливому обличчю, обрамленому густими кучерями, своєрідної привабливості. Крім звичяпртяг далиді, хлопіщ> ніякої
1 Провост — титул мера (шотл.).
2 Домініканці — католицький чернечий орден, заснований 1215 р. іспанським ченцем Домініком для боротьби проти єресей.
3 Йомени — у середньовічні часи дрібні вільні землевласники, з числа яких феодали вербували особисту охорону.
зброї при собі не мав, бо людям його стану (а він був у старого Главера за учня) не годилося показуватись на вулиці з мечем та кинджалом — цей привілей вважали за винятково евій "джек-мени", тобто воїни-слуги міської знаті. Після роботи хлопець супроводжував свого майстра як слуга, а сталася б неприємна оказія — і як охоронець. Та з того, скільки уваги він приділяв Ка-таріні Главер, неважко було здогадатися, що добру послугу хлопець радніше зробив би дочці, ніж її батькові. Але показати свою запопадливість йому не траплялося нагоди,— сповнені почуття поваги, всі перехожі квапились дати батькові з дочкою дорогу.
Та ось у юрбі почали з'являтися залізні шоломи, берети й плюмажі сквайрів лучників та важко озброєних вершників. Власники цих військових відзнак поводилися куди нахабніше, ніж решта мешканців Перта. Не раз, коли такий зухвалець ненаро-' ком чи, може, й пишаючись своєю вищістю, відтісняв старого рукавичника від стіни на середину вулиці, в очах юного помічника Главера спалахував гнівний виклик і рішучість довести господині свою відданість на ділі. І щоразу Конахар — так звали хлопця — зустрічав заспокійливий погляд майстра; рукавичник давав йому зрозуміти, що не варто втручатися, поки не накажуть.
— Дурний хлопчисько! — кинув Главер.— Наче ти мало прожив у мене в майстерні, що не тямипп один удар породжує на вулиці бійку... і що кинджал протинає груди так само легко, як голка шкіру... і що я люблю жити мирно, хоч ніколи й не боявся війни, і мені байдуже, де ми з дочкою ітимемо — ближче до стіни чи далі. Головне — щоб іти собі тихо й мирно.
Конахар вибачився, пояснивши, що хотів лише захистити честь господаря. Та його слова не заспокоїли старого Главера.
— Що нам із тої честі,— заперечив він.— Якщо хочеш лишитися в мене на службі, то думай про чесність, а про честь нехай думають оті чванькуваті йолопи, що носять остроги на задниках і панцер на плечах. А коли й тобі до вподоби тягати на собі такі оздоби та брязкати ними, то прошу, тільки не в моєму домі і не при мені!
Конахара докір скоріше розпалив, ніж угамував. Але тут Ка-таріна ледь піднесла свій тоненький пальчик, і цей знак,— якщо його взагалі можна було назвати знаком,— вплинув на хлопця краще, ніж прочухач господаря. Конахар умить утратив свій войовничий вигляд, який здавався для нього природним, і став покірним слугою мирного городянина.
Тим часом їх наздогнав худорлявий молодик, 'закутаний у плащ, яким він притіняв чи й зовсім затуляв половину облич
Сквайр — поміщик, дворянин. Тут — зброєносець.
чя,— так часто робили тоді джиґуни, не бажаючи, щоб їх упізнали, чи коли шукали пригод. Одне слово, своєю поведінкою молодик ніби казав усім довкола: "Зараз я не хочу, щоб мене впізнали чи зверталися до мене так, мовби знають, хто я. Проте я залишаюся сам собою і за свої вчинки не збираюся ні перед ким складати звіт, а свого інкогніто додержуюсь тільки для годиться. Мені байдуже — розгадали ви його чи ні".
Молодик порівнявся праворуч із Катаріною, що йшла попідручки з батьком, уповільнив ходу і пішов поряд, так немов пристав до компанії.
— Доброго вам вечора, господарю!
— Дякую, ваша високосте, бажаю і вам того самого... Уклінно вас прошу не затримуватись коло нас... Ми йдемо надто поволі як для вашої високості... Наше товариство не гідне сина вашого батька.
— Синові мого батька це краще знати, старий чоловіче. Я маю до вас справу і хочу поговорити з вами та з моєю чарівною святою Катаріною — найпрекраснішою і найчерствішою святою у святцях.
— З найглибшою шанобою нагадаю вам, мілорде,— відповів старий чоловік,— що сьогодні, в переддень святого Валентина, не гоже розмовляти про справи. Я ладен вислухати волю вашої високості, як тільки ви зволите переказати її через своїх слуг.
— Навіщо нам відкладати на колись,— настійливо промовив молодик, становище якого, видно, давало йому право не церемонитися ні з ким.— Я хочу знати, чи готовий той колет із буйволової шкіри, який я недавно замовив... А від вас, люба Катарі-но,— він перейшов на шепіт,— я бажаю почути, чи торкалися його в роботі, як ви обіцяли, ваші чарівні пальчики. Та нащо я питаю? Бідне моє серце стиналося від гострого уколу щоразу, коли ви втикали голку в одяг, який я носитиму на собі. Зрадли-вице, чим ти відповіси на муки серця, що так палко тебе полюбило?
— Благаю вас, мілорде! — озвалася Катаріна.— Не каясіть більше цих безумних слів! Вам негоже їх вимовляти, а мені — слухати. Ми люди невисокого роду, але чесного звичаю, і присутність батька нехай захистить дівчину від таких розмов, навіть коли їх провадить ваша високість.
Катаріна проказала це так тихо, що ні батько, ні Конахар нічого не зрозуміли.
— Гаразд, тиране мій,— зітхнув настійливий кавалер.— Сьогодні я тобі довше не надокучатиму, але обіцяй, що завтра на світанку, тільки-но сонце вигляне з-за гори, я побачу тебе у вікні, і дозволь мені бути цей рік твоїм Валентином!