— Ні-ні, мілорде. Батько сьогодні мені казав, що яструб* а орел і поготів, ніколи не візьме собі в пару коноплянку. Знайдіть собі якусь придворну леді, для неї ваша прихильність буде честю, а мене — ваша високість дозволить мені сказати щиру правду — мене вона тільки зганьбить.
Поки вони так розмовляли, весь гурток підійшов до воріт церкви.
— Гадаю, ваша високосте, тут ви дозволите нам попрощатися з вами? — сказав батько Катаріни.— Я добре розумію, як гір)ко вам не хочеться відмовлятись від утіхи задля того, щоб позбавити нас тривоги й страждання, що їх ви можете накликати своєю увагою на таких людей, як ми. Та подивіться, ваша високосте, скільки слуг юрмиться коло цих воріт, і ви збагнете, що в церкві е й ті, до яких і ви, ласкавий мілорде, маєте відчути повагу.
— Та вже ж... повагу! А хто відчує повагу до мене? — промовив бундючний юний вельможа.— Нікчемний ремісник із дочкою, для яких навіть крапля моєї уваги — завелика честь, зневажливо заявляють, що моя прихильність їх неславить! Гаразд, моя королево білої замші та голубого шовку, ти в мене за це ще пошкодуєш!
Поки він бурмотів так собі під ніс, рукавичник з дочкою зайшли в домініканську церкву, а їхній супутник Конахар, намагаючись ні на крок не відставати від них, штовхнув мимохідь ліктем — і, мабуть, не зовсім ненароком — молодого дворянина. Рицар, так зненацька виведений з похмурих роздумів, певно, вирішив, що це — зумисна образа, схопив хлопця за барки, вдарив і відкинув геть. Розгніваний супротивник, ледве оговтавшись, мацнув себе рукою за бік, ніби шукав меча чи кинджала там, де їх звичайно носять. Однак, нічого не знайшовши, розчаровано й люто махнув рукою і поспішив до церкви. Ці кілька секунд юний вельможа стояв, згорнувши руки на грудях, і пихато посміхався, так мовби кидав виклик — ану ж, мовляв, спробуй мене зачепити! Та ось Конахар зайшов до церкви, а його напасник щільніше запнув плащем обличчя і подав комусь умовний знак, піднявши над головою рукавичку. Ту ж мить до нього підбігло двоє чоловіків, що, так само замаскувавшись, чекали цього жесту неподалік. Усі троє заклопотано про щось поговорили, тоді юний вельможа рушив в один бік, а його товариші чи слуги — в інший.
На порозі церкви Саймон Главер озирнувся на цю трійцю і, ще перше ніж вона розійшлася, приєднавсь до парафіян. Він став на коліна з виглядом людини, пригніченої тяжкими думами; та коли відправа скінчилася, Главер, здавалося, звільнивсь від своїх тривог як людина, що довірила сама себе й свій клопіт небесному провидінню.
Послухати обідню зібралося багато великоможних чоловіків і дам, і служили її вельми врочисто. Чекали навіть самого Роберта Третього, однак стареча неміч завадила доброму королеві, проти його звички, приїхати до церкви.
Коли парафіяни почали розходитись, рукавичник зі своєю чарівною дочкою затрималися біля сповідалень, щоб висповідатись кбжне своєму духівникові. Отож коли вони вийшли з церкви, стояла вже темна ніч і вулиця була безлюдна. Більшість городян уже вернулися додому й полягали спати. Дорогою Главерам зустрічалися тільки нічні гультяї та баламути, розбещені й чванькуваті слуги бундючної знаті, які шукали нагоди скривдити мирних перехожих, сподіваючись під крильцем своїх придворних покровителів уникнути покари.
•Може, остерігаючись зустрічі з такими людьми, Конахар підступив до рукавичника й сказав:
— Господарю, ходімо швидше, за нами слідкують.
— Слідкують, кажеш? Хто ж і скільки їх?
— Він один. Закутався в плащ і суне за нами, як тінь.
— У себе на Керф'ю-стріт я не збираюся тікати, хоч би там хто за нами йшов!
— Але він має зброю! — стояв на своєму Конахар.
— Ми теж — у нас є руки, кулаки, ноги. Невже ти, Конахаре, боїшся одного?
— Боюся?!— вигукнув хлопець, обурений таким натяком.—■ Скоро ви самі побачите — боюсь я чи ні.
— Дурненький ти хлопчику, не заривайся... Твоя гаряча натура не знає міри. Тут тобі не трапиться нагоди встряти в бійку, хоч ми й не кинемося навтіки. Іди з Катаріною попереду, а я піду замість тебе позаду. Ми вже недалеко від дому, тут нам нічого не загрожує.
Главер трохи відстав і справді помітив чоловіка, який простував за ними дуже близько, що в такий час і в такому місці не могло не викликати підозри. А коли вони втрьох перейшли на другий бік вулиці, перейшов туди й незнайомець, і коли вони пришвидшували —чи сповільнювали ходу, він також ішов одразу швидше чи повільніше. Це турбувало б Саймона Главвра мало, якби він був сам. Проте в країні, де закон погано захищає тих, хто не може захистити себе сам, на красу його дочки міг поквапитись якийсь зловмисний розпусник.
Нарешті Конахар та його чарівна підопічна дійшли до порога свого будинку, їм відчинила стара служниця, і неспокій рукавичника влігся. Однак він вирішив усе ж таки переконатись, чи й справді варто було тривожитись, і гукнув чоловіка, поведінка якого занепокоїла їх і який тепер завмер на місці, не бажаючи, видно, виходити на світло.
— Ану, приятелю, підійди ближче, нема чого гратись в піжмурки! Хіба ти не знаєш, що тих, хто блукає привидом у темряві, заклинають кийками? Виходь, кажу, ми хочемо побачити, який ти!
— А чого ж, я можу вийти, пане Главер,— почувся у відповідь напрочуд густий голос.— Я можу вийти і такий, як є, тільки б мені хотілося показатись перед вами у трохи кращому світлі.
— Господи! — вигукнув Саймон.— Цей голос я знаю!.. То це ти власною персоною, Гаррі Гоу? Еге, та нехай мене грім поб'є, якщо ти проминеш ці двері, не закропивши душу! Ні, чоловіче, вечірній дзвін ще не продзвонив, та якби й продзвонив, то він однаково б не розлучив батька з сином. Заходь, чоловіче, Дороті дасть нам чогось поїсти, і спершу ми з тобою спорожнимо глек, а тоді вже ти підеш. Заходь, кажу ж! Моя маленька Кет буде радісінька тебе бачити.
Тим часом Саймон уже затяг чоловіка, якого щойно так тепло привітав, на кухню, що правила, крім особливо врочистих випадків, водночас і за світлицю. її прикрашали численні олов'яні та-релі та кілька срібних, до блиску начищених чаш — вони стояли на полицях такого собі буфета, що його по-простому називають мисником. Жвавий вогонь та ще яскрава лампа розливали в кімнаті світло й затишок, а смачний дух страви, яку варила Дороті, анітрохи не дратував невибагливого нюху зголоднілих людей.