Яресько з місцевим дядьком підбігли до нього.
— Вмираю... Вмираюї.. — звивався він, хапаючись за груди, і, помітивши над собою Яреська,, раптом викрикнув з силою: — Бери коня! Рятуйсь! Передай... за революцію Старков...
І затих — затих назавжди.
— Біжи! Я поховаю,— гукнув селянин Яреськові, і Яресько, підлетівши до коня,, швидко відв'язав його, скочив у сідло.
Вже він був за садками в степу,, як перед ним зненацька, ніби з землі, виріс знову той, спантеличений боєм, татарчук. Щось кричав, махав руками. Яресько притримав коня.
— Що тобі?
Боєць підбіг ближче:
— Візьми мене!
їх, видно, помітили, звідкись сіконули по них, кулі заджвікали біля самих вух. Роздумувати було ніколи.
— Хапайсь за стремено! Боєць вхопивсь.
— Не відставай!
Данько пустив коня повним кар'єром.
Захід ще не зовсім згас, було видно, як і там, на краю землі, по ще жевріючому небу розгулюють броньовики. Кулі з дражливим звуком пронизували степ в усіх напрямках, і, може, тому він, оцей рідний чабанський степ, здався якимось незнайомим, Данько міг би навіть заблудитись, але по відсвітах ще не згаслого заходу неважко було визначити найкоротшу путь на плацдарм.
Товариш, що висів на стремені, біг швидко, та без нього можна було б помчати удвічі швидше, можна було б уже вискочити з-під куль, що дзижчать і дзижчать у повітрі... Одначе ж — не кинеш його, Яресько з прикрістю усвідомлював це.
Час від часу нахилявся до нього:
— Витримаєш?
Той у відповідь тільки кивав головою: витримаю, мовляв, жени.
Мчали прудко, але кулі мчали ще прудкіше, весь час то нижче, то вище цівкали над степом.
Під виспів куль, під свист повітря майнула чомусь Данькові в уяві Каховка, залитий сонцем ярмарок, і посеред людського натовпу сліпий лірник співа-опо-відає "Думу про трьох братів Азовських"... Як тікали степами від татар до річки Самаркй і як покинули в путі найменшого брата, що чіплявся отак за стремено...
А менший брат, піша-пішаниця, за кінними
братами вганяє,
Коні за стремена хапає,
А словами промовляє:
— Не хочете мене між коні узяти, Возьміть мене постріляйте-порубайте І звіру та птиці на поталу не подайте.
Ніколи більше відтоді не чув тієї думи і сам її не співав, а зараз у цьому вечірньому степу, серед розгулу врангелівських броньовиків, вона чомусь пригадалась і не відстає, нею тут мовби саме повітря гучить,— задумлива далека легенда, вона, здається, собою виповнює весь цей повитий вечірньою млою степ...
— Будемо тобі верховіття у тернів стинати, Будемо тобі на признаки на шляху покидати...
— Витримаєш?
І знову кивок головою.
Яресько притьмом зупинив коня:
— Поміняємось!
— Я ніколи не був у сідлі...
— Побудеш!..
Тепер уже той трясся над кінською гривою, а Яресько біг поруч, вхопившись за стремено.
Так, не спіткнувшись, і промчав він до перших окопів плацдарму.
А на світанні знову була атака, ішли лавою на схід сонця по скупих серпневих росах і, вибивши врангелів-ців із села, оборонці плацдарму принесли порятунок тим, кого ще можна було врятувати. Приховані населенням поранені червоноармійці по всьому селу групами видобувалися з погребів, спускалися з горищ, вилазили з соломи, яку врангелівці, дошукуючись черво-ноармійців, вночі промацували шашками та піками. І навіть коли кого, заритого в соломі, натрапляла гостра піка чи шашка — мусив терпіти, мусив мовчати, зціпивши зуби, щоб не видати себе й товаришів.
Врятовані, визволені, з обіймами кидались тепер своїм назустріч. Не з'явився назустріч Яреськові тільки взводний Старков, синьоокий уральський шахтар, що, вмираючи, передав йому коня і тим, може, врятував його від біляцької шашки... Там, де впав Старков, на завіянім попелом дядьковім картоплищі, тільки кров утанула в землю та похмуро чорнів на видноті цілого степу обгорілий, здиблений на погребищі броньовик.-
XIV
Бої в цьому районі тепер не припинялись: то ворог кидався штурмувати плацдарм, то, навпаки, оборонці плацдарму, вирвавшись на простір, відгонили противника далеко в степ, повертаючись потім знову під натиском його переважаючих сил в траншеї та окопи плацдарму, під захист укріплень, які тут весь час будувались і будувались.
Виникнення Каховського плацдарму, цієї постійної загрози Перекопові, змусило Врангеля припинити наступ на Донецький басейн і кращі свої сили кинути проти Каховки. Але хоча він і перекинув сюди, знявши з інших ділянок фронту, вслід за бронекіннотою Барбовича, знамениту свою корніловську дивізію та інші частини, проте ліквідувати каховський тет-де-пон так і не вдалося. Втрати були загрозливі. Зараз, як ніколи, відчув він потребу у великій, справді невичерпній армії. Але де ж вона?
Кубань не справдила його надій. Спочатку все ніби віщувало успіх десантові генерала Улагая. Висадившись під прикриттям корабельної артилерії у станиці Приморсько-Ахтарській, війська його десанту, розбившись на три колони, повели енергійний наступ в глибину Кубані. У перші ж дні були зайняті станиці Тимашевська, Брюховецька, відкривались можливості йти на Катеринодар, що був недостатньо прикритий червоними військами. Однак, здійснюючи тверду вказівку Врангеля, генерал Улагай змушений був тимчасово припинити наступ, щоб провести мобілізацію серед населення захоплених станиць. Але тут, як і в таврійських селах, кримських пришельців ждало гірке розчарування. Трудове козацтво не захотіло визнати Врангеля своїм вождем, не побажало йти поповнювати катастрофічно поріділі в боях білогвардійські частини.
Десант кінчився нічим, задум операції провалився, його, кримського стратега, по суті, перехитрили тамтешні комісари! Як це могло статися? Перед самою висадкою улагаєвського десанту по всій Кубані й Північному Кавказу була оголошена одноденна відкрита перереєстрація колишніх офіцерів білої армії. Нічого не підозрюючи, з'являлись вони на пункти, тут їм чемно веліли почекати, а увечері — ваші благородія, звольте строєм на вокзал, та в ешелони, та... в північному напрямі, в краї ломоносовські! За три дні з Північного Кавказу було таким чином вивезено близько 40 тисяч білих офіцерів та різних тих, на кого розраховували в Криму, споряджаючи десант.